3 (3)

Селена невдоволено фиркнула. Вона явно поривалась сказати все, що думає про мою самовпевненість, але останньої миті прикусила язик – зрозуміла, що переконувати імператора нема сенсу. Це правильно. Я впертий та самозакоханий над міру, нізащо не послухаю, це у всій країні знають. Сперечатися з Людвігом Берглундом – себе не поважати, в кращому випадку відмахнеться, а як обуриться, знавісніє і лиха накоїть?

Скільки разів я користувався цією відмовкою, знаходячи спосіб спровокувати і підставити тих, хто мене не влаштовував! Мудрі та справедливі імператори постійно змушені видавати своїх інформаторів, показувати, що стежать за кожним своїм підданим і помічають їх злочини. Їх оточення вчиться уникати стеження, а потім імператори раптом гинуть.

Мій батько намагався бути таким. Я його помилок не повторював – дякую, але це сонце сяятиме стільки, скільки сонцеві буде завгодно, а не скільки вирішить чергова жадібна людина, якій заманулося захопити більше влади.

– Можливо, – заговорила раптом Селена, – твоє оточення у палаці, сонцесяйносте, і вважає тебе дурнем, яким важко маніпулювати тільки через непередбачуваність, але я знаю, що дурні імператори стільки років не живуть, та й правлять інакше.

– Що ти хочеш цим сказати? Що вважаєш мене розумним, мудрим ельфом? Звісно, хіба імператор може бути інакшим?

– Хочу сказати, що цей метод маніпуляцій, – вона підійшла ближче і простягнула руку, вчепилась пальцями в вишите на білому одязі золотаве сонце, припорошене лісовим грунтом та листям, – не спрацює для мене, Людвігу, і, якщо ти шукаєш в мені союзницю, то доведеться рахуватися з моєю думкою. А інакше я радше зникну. Як знищити мітку – здогадаюся.

– Є лише один спосіб позбутися її, – я торкнувся її зап’ястка. – З допомогою артефакту, благословенного самим Пресвітлим Валлоа. Треба мати потужний магічний дар, теж від нашого бога, аби скористатися ним, і зберігається цей артефакт в палаці, під захистом Малензе Аралі, мого любого кардинала. Ти можеш звернутися до нього, звісно… Але…

– Інквізиція мене знищить. Я розумію.

– Так. Тож дуже не раджу ставити під сумнів моє вміння кимось маніпулювати, аби мені не доводилось вдаватися до гірших способів, зокрема, до шантажу.

Селена довго дивилась мені в очі.

– Імператоре, так ти ніколи не матимеш надійних союзників. Обманюючи всіх довкола, ти одного разу обманеш себе. Не думав про це?

Я відвів погляд, але не тому, що було некомфортно, просто не хотів випадково розповісти їй правду якщо не словами, то очима. Накопичений роками біль рвався на свободу, і відкрити його чужинці – помилка, якої я не допущу.

– Невже ти думаєш, що можна лишатися з собою чесним, коли граєш так довго і так старанно? – зітхнув я зрештою. – Не варто намагатись достукатися до мого серця, відьмо, якщо не хочеш залишитися зі мною навічно. А ти ж не хочеш? І свої секрети теж не розповіси. Не скажеш, чому вирішила присвятити життя служінню смерті…

– Я була народжена для цього, з дитинства введена в культ.

– І відмовилась від нього, і знищила тих, хто проводив ритуал посвяти, і перервала чергову змову тут, на цих землях, а ще сховалась, зробивши вигляд, ніби загинула разом з цією гілкою прихильників Бельсазара, Володаря Смерті. Як так?

– Ми не про мене зараз говоримо. Але, якщо хочеш знати, я просто втямила, що не готова втратити можливість народити дитину через це служіння. Вирішила, що цілісність душі і тіла мені важливіша, – Селена витиснула з себе відповіді, сподіваючись, що вони зможуть заховати решту правди. – Інші мої сестри не робили це вибір, бо виявились слабшими. Так буває. Не всі, кого виховують в однакових умовах, залишаються однаковими.

– Що ж, твої таємниці – твоє право.

– Нема ніяких моїх таємниць, – відказала Селена. – Я кажу тобі те, у що сама вірю.

– А я вірю в свою сонцесяйність і в те, що нема нікого потужнішого за мене, вірю, що Пресвітлий Валлоа обрав мене, як свого посланця в цьому світі, в те, що мій дар – його благословення. Але окрім віри є ще знання, і я знаю, що все це брехня, – розсміявся я.

– Чого ти хочеш почути від мене, Людвігу? Зізнань? Ось тобі зізнання: я сама привела їх сюди, на легерський поріг. Я сама запропонувала культу смерті обрати цю дорогу, – випалила вона. – Сама вказала дорогу! А в останню мить зрозуміла, що те, за що бореться Долв’єнський культ, нічого не варте. Твоя країна – не лише осяяні сонцем землі, а й болото, гидке болото, яке заслуговує тільки одного: бути дотла спаленим!

– Але спалити ти його не зважилась.

Вона сахнулась, зрозумівши, що тільки-но розповіла мені, і зблідла.

– Розказуй, Селено, – я торкнувся її зап’ястку, – випусти це. Розкажи мені правду. Можливо, тоді болітиме менше, – взяв за підборіддя і знов зазирнув в очі. – Ким ти була і як опинилася тут?