3 (1)

Людвіг

Чим яскравіше сяє зірка, тим швидше вона згасає. В дитинстві я не розумів, чому мама так часто розповідала мені про це, і ненавидів казки з поганими фналами. Казки, в яких зорі, що палали на небі та вказували дорогу іншим, згасали і падали на мої долоні. Доки мій батько завойовував нові території та підкоряв собі землі, що не мали належати йому, доки він був сонцем, невгасимим і безсмертним, як мені тоді здавалось, вона раз за разом говорила: пам’ятай про обережність, сину. Згадай свого діда, прадіда…

Ельфи жили тисячоліттями. Проте один з моїх предків не дотягнув навіть до п’ятдесяти років і встиг залишити по собі малолітнього сина і королеву-регентку, налякане дівча, що корилося всім наказам радників. Інший втратив здатність ходити і осліпнув.

Мама хотіла, щоб я жив довго, і для цього треба було сяяти не так яскраво. Не приваблювати забагато уваги. Я зрозумів, про що були її казки, коли стояв над труною, де лежали поруч вони, імператор і імператриця Легеру. Два сонця, що згасли.

Мої батьки.

Тоді до мене прийшли радники, які спочатку знищили маму і тата, бо вирішили, що я буду зручнішим за батька і коритимусь їм.

І я став імператором, якого вони хотіли.

Зараз, спостерігаючи за тим, як Селена готує їсти, я подумав, що вже втомився від цієї ролі, але все одно грав її. Справа звички.

– Невже не страшно, що я можу отруїти їжу? – спитала Селена. – Зрештою, я й так вже майже винна в загибелі імператора, – вона поставила тарілку переді мною. – Смачного, Ваша Сонцесяйносте, сподіваюсь, що вам сподобається.

– Ти сподіваєшся, що я достатньо голодний, аби проковтнути цю цілком жахливу їжу, – закотив очі я, роздивляючись жінку. – Ні, мені не страшно. Моїх батьків отруїли, і деякий час я дбав про те, аби всю мою їжу куштували дегустатори. Але зрештою мені стало їх шкода. Вони так тряслися,..

– Вони гинули?

– Ні. Мої радники любили мене, – всміхнувся я. – Принаймні, спочатку.

Людвіг Берглунд – самовпевнений, самозакоханий гостровухий дурень, який зовсім не тямить в своєму оточенні, не помічає зрадників під носом. Достатньо м’який, аби підписувати укази, які йому пропонують, але не завжди – це було б надміру. Достатньо любить лестощі, аби переконати його у доцільності чергового закону було просто: лише розповісти, який він чудовий, і все, він у вашому володінні. Достатньо нерозумний, аби не вчитуватися в тексти, які підсовують йому прямісінько під ніс. Адже так?

Я дозволяв їм так вважати – і вони теж були достатньо м’які та нерозумні, і, звісно, їм теж подобалися лестощі. А я чекав. І, доки вони виплітали свої інтриги, я плів свої. Когось стратив через якусь дурницю, бо імператор же непередбачуваний, він робить те, що йому заманеться, інколи взагалі не прислуховуючись до здорового глузду. Хтось загинув, виконуючи моє доручення, яке насправді виконати було неможливо. Кількох перемололо горнило революції в одному з герцогств.

Довше за всіх протримався мій головний радник, той, що особисто окропив отрутою простирадла моїх батьків.

– Справді? В братстві Смерті мені розповідали, що імператор дуже капризний. Один з твоїх радників, здається, загинув, тому що його вкусила змія, яку ти зажадав на день народження. Хіба ні?

– Імператор має право на маленькі капризи, – широко всміхнувся я. – Хто може заперечити, коли він жадає змію? Алонсо знав, що я не відступлюся. Зрештою, він теж не відступився, коли перервав життя моєї матері, тож чому я мав відповідати іншим?

– Справедливо, – кахикнула Селена.

– Я дуже справедливий, тож, сподіваюсь, тут нема отрути. Мені б не хотілось мститися.

– А якщо вона виявиться настільки смертоносною, що Імператор-Сонце загине раніше, аніж встигне усвідомити, що його атакували?

– Тоді тобі доведеться жити з часточкою сонця, яку я вклав в тебе, і хто ж винен, що вона тебе знищить? Я ж лише хотів зцілити, а не зашкодити, я розраховував жити довго і щасливо…

Селена вдавилась шматком хліба.

– Ну-ну, – я підвівся і дбайливо поплескав її по спині. – Насправді, я жартую. В тобі нема жодної часточки сонця, я б не робив це без  твого відома. Або ні.

– Я тебе знищу.

– Стань у чергу, не слід випереджати моїх вельмишановних радників, – заперечно хитнув головою я. – вони заслуговують на першість, стільки ж сил вклали в те, щоб мене позбутися.

Їжа виявилась нормальною. Звісно, там не було нічого небезпечного, але мене здивували смаки. Прості, але стерпні. Як імператор, я звик до кращого, але Селена добре готувала.

Це нам згодиться, якщо доведеться переховуватися надто довго. Я все ж звик до іншого рівня життя, і мені було б важко перелаштуватися на щось інакше.

– Я думаю, твоє тіло могло б адаптуватися бодай до того, щоб виносити дитину від обдарованого сонцем чоловіка. Достатньо сильну магічно, аби протистояти смерті в твоєму організмі. За умови мого лікування, ясна річ, – додав я. – Якщо ти цього хочеш.

Селена міцно стиснула виделку в руці.

– Не хочу, – процідила вона. – Я краще послухаю, як ти плануєш розкручувати чергову змову в палаці, сонцесяйносте.