2 (4)

Я добре вміла брехати, однак казати неправду, коли біль розривав на шматки зсередини, було набагато складніше. Це забирало сили, надзвичайно виснажувало, викручувало мене зсередини. Зосередившись, я набрала повні груди повітря і заговорила, але вийшло все одно слабко, мляво:

– Моє життя не передбачало наявність в ньому імператора. Вам доведеться перетерпіти один день без закоханих зітхань вірнопідданої, Ваша Сонцесяйносте. Я заварю собі трави, і все минеться.

– Я допоможу.

– Дякую, мені вистачило мітки.

Людвіг все ще був слабким і пораненим, тож я змогла відштовхнути його і підвестися. Завмерла на кілька миттєвостей, прислухаючись до свого тіла. Біль, здається, ущухнув. Отже, зараз я доберусь до своїх трав, зроблю собі магічну настоянку, а потім…

Я не встигла навіть закінчити думку. Нова хвиля болю була настільки гострою, що я впала на коліна. Дрож пронизала все тіло, не лишаючи мені шансу підвестися. На язиці знов розцвів гіркий присмак провини і втоми.

В такі миті я ненавиділа своє тіло і ті помилки, які скоїла, аби отримати дар. Так, я стала могутнішою, але не думала, що платити доведеться аж так дорого.

– Ходи-но сюди, – Людвіг встав слідом за мною, хоча йому не слід було цього робити, підхопив під лікті і допоміг встати. – Я не цілитель, проте дещо можу зробити. Дар Пресвітлого Валлоа достатньо потужний, аби навіть з Бельсазаром впоратися.

– Я так не думаю, – прохрипіла я. – Валлоа ніколи не втручається, від нього нема ніякої користі. Світлий бог покинув цей світ. Він – слабкодуха потвора, от і все. Тепер наш світ терзають темні сили, хоч і різні.

Людвіг розсміявся, але звучало це геть не весело. Він допоміг мені сісти, а сам опустився на коліна і дивився знизу вгору, прямо в очі.

– Поглянь на мене, – звелів імператор. – Пресвітлий Валлоа справді втопає у своїй владі і боїться, що він зачепить один малесенький камінчик, і світ полетить у прірву. Він обережний тому, що має надзвичайно велику владу. Можливо, колись ми дочекаємося бога, що виступатиме за інший порядок речей і матиме достатньо сил, аби його впровадити. Але могутність, яку надає Валлоа, все ще можна застосувати, як заманеться її носієві.

– Ви жрець, Ваша Сонцесяйносте?

Він заперечно похитав головою.

– Я всього лиш сонце, – прошепотів Людвіг. – На мене.

В нього були гарні очі. Темно-зелені, дуже мінливі, і колір... Мені не вдавалось зрозуміти, якого саме вони кольору. Я завмерла, зазираючи в його обличчя, і відчувала, як зсередини мене починає зігрівати невідоме світло. Тепло наповнювало тіло, і біль поступово відступав. Лишились тільки гострі голки, що впивались в мій зап’ясток з міткою.

Людвіг знову сяяв. Магія переповнювала його. Він справді був сонцем, яскравим, засліплюючим, могутнім. Чари, що протікали крізь Людвіга, легко зливалися з моїм власним тілом. Навіть печіння в магічній мітці зникло, а вузол, що зав’язався внизу живота, ослабнув. Я нарешті змогла вільно дихати.

Він не міг зцілити мене до кінця, але був настільки яскравим, що смерть, отруту якої поселили в мені, відступала, ховалась, шукала криївку. Я вивільнила руки, аби торкнутися щік Людвіга, і здригнулась від того, наскільки гарячою була його шкіра.

– Я ніколи не чула про таку магію, – прошепотіла я. – Мені справді стало краще.

– Звичайна ельфійська магія, – імператор всміхнувся. – Ти просто не віриш в мою божественність, не віриш в те, наскільки я могутній, от і не хочеш приймати, що я справді можу вилікувати тебе.

– Це неможливо.

Людвіг відповів тихим сміхом.

– В нашому світі можливо все, – він повільно підвівся. – Якщо поспішити, Селено. Моя магія змінюється. Скоро я вже не зможу сяяти.

– Чому?

– Тому що… – він затнувся. – Ти ж з Долв’єну, так? Ти знаєш, що ельфи прив’язані до свого лісу і всотують дар з молоком матері. Ми куди більш магічні істоти, тому і живемо так довго. Ельфи Меттеру сильні у війні та прирученні драконів. Ви в Долв’єні тісно пов’язані з магією природи. Амрієн, король-ельф, що загинув від руки власного сина, був плоть від плоті, кров від крові міста, в якому жив, і Естрея, повна підступів, дарувала сили йому. А я – дитя Легерського лісу.

– Не існує ніякого Легерського лісу, – нагадала я. – Наскільки мені відомо, ти, сонцесяйносте, народився в Беллборі.

– В столиці, звісно. Місто-храм, місто, сповнене особливої сили, – кивнув він. – І я сам як це місто, як ці землі. Тільки, боюсь, скоро білі стіни Беллбора стануть надто брудними від болота, що його оточує. І я теж стану. Користуйся, поки можеш. Можливо, народиш мені спадкоємця.

– Навіть не сподівайся, – насправді, я б хотіла стати матір’ю. Але не для того, щоб віддати свою дитину в палац. Я не приречу плід свого лона на загибель в королівських інтригах. Якщо мені і вдасться зачати маленьке сонце, Людвіг про нього – чи про неї, – не дізнається.

– Нащо мені сподіватися, якщо я можу бачити майбутнє? – Людвіг підморгнув мені, і я сподівалась, що насправді він лише вигадував. – Я хочу провести ритуал і подивитись, що відбувається зараз при дворі. І їсти. Приготуй мені чогось смачного. А ще – зілля, що відновлять мої сили. Я втомився, доки лікував тебе, – він безцеремонно витягнувся на моєму ліжку, ігноруючи важкий погляд. – Ну, не барися.