2 (3)

Кошмари часто наздоганяли мене, і те, що я завжди знала, що знаходжусь уві сні, не робило їх менш страшними. Страх підступний, він вміє пожирати зсередини, навіть якщо усвідомлюєш, що усе це не насправді.

Маленьке селище спало, ще не знаючи, що на нього чекатиме завтра. Верховний жрець, син Смерті, йшов вулицею, збираючи тонкими пальцями сяйливі нитки чужих життів. Я спинилась між двома найбільшими будинками, не здатна змусити себе наблизитись до мене. Але верховний завжди підходив сам. Він звично торкнувся моєї щоки кінчиками пальців і сказав:

– Сьогодні ти станеш однією з нас. Нарешті.

Я всміхнулась.

 – Так, мій верховний.

Я знала, що буде за кілька хвилин. Село, яке мало спати, наповниться криками. Верховний жрець озирнеться і побачить магів, очолених кардиналом Малензе. Культ Смерті, одна маленька його гілка, частиною якої я стала випадково, просто за правом народження, перетвориться на попіл.

І все це відбудеться через мене. Тому що за крок до найважчого рішення в моєму житті я передумала.

Долоня жерця ковзнула нижче. Вона завмерла на рівні мого живота. Я відчувала холод його пальців навіть крізь цупку тканину сукні.

– Моє серце сповнює радість щоразу, коли я думаю, на які жертви сестри Смерті йдуть усвідомлено, аби привести нашого бога до світу.

Я здригнулась. Ще кілька краплин його магії наповнили моє тіло. Живіт наповнився болем. Я хотіла відштовхнути жерця, але не могла. Він наповнював мене смертю.

– Чому чоловіки не втрачають здатності до відтворення потомства? – спитала я. – Чому лише жінки? Хіба це чесно?

– Ми не несемо дитину в собі, не викохуємо життя у власному тілі, саме тому здатні дарувати потомство. Але жінки стають сильнішими жрицями, – нагадав мені жрець. – Хоч наш бог і має чоловіче втілення, саме жертва жінки возносить її на найближчу висоту. Радій, що ти робиш цей останній крок, Селено.

– Без жертв не обійтися?

– Ні. Хіба що цей світ нарешті породить благословенне дитя, – похитав головою чоловік, – і воно подарує нам зміни, про які ми так мріяли. Але до цього ще далеко. Лише життя може породити істинну смерть. А ми служимо богу інакше. Ти згодна?

Я кивнула, напружено вслухаючись в шум вітру. Він мусив принести мені стук кінських копит, але панувала тиша. Біль став сильнішим.

– Що відбувається? – видихнула я.

– Тобі не втекти.

Я спробувала позадкувати, але ноги прикипіли до землі. Магія вгризалась в моє тіло, і я відчайдушно пручалась, намагаючись всім своїм єством відштовхнути силу.

– Чому?.. Чому так швидко?

– Тому що нас зрадили, Селено, і тобі знадобиться вся могутність, аби нас захистити, – прошепотів верховний жрець.

Я закричала. Він не знав, що зрадниця – це я. Мені слід було тікати. Хай би жерці здогадалися раніше про мій злочин, хай би кардиналові довелось шукати їх в лісі, зате я могла б зачати дитя. Біль вогнем терзав мене, розривав зсередини, підіймався все вище і вище…

– Селено! – я відчула, як мої плечі міцно стиснули, а мене саму струснули з такою силою, ніби я нічого не важила. Зламана лялька, не більше.

Я з зусиллям розтулила очі і сфокусувала погляд на імператорі. Він сидів на краєчку ліжка, стривожено вдивляючись в моє обличчя, міцно стискав губи. Долоня ковзнула мені на лоб.

– В тебе лихоманка, – похмуро промовив Людвіг. – Моя сонцесяйність має зараз лежати в ліжку і приймати всю турботу від вірнопідданої, а не танцювати довкола тебе колами і намагатись привести до тями, ти знаєш про це?

– Навіть не здогадуюсь, – хрипко промовила я. – І я спала.

– Ти кричала уві сні, наче різана.

Ніколи не знала, що в своїх кошмарах я насправді кричу. Мені здавалось, все відбувалось уві сні і жодним чином не зачіпало тіло.

Дивовижно усвідомлювати, наскільки сильно я помилялась. В цьому навіть було щось іронічне. Я осміхнулась і сіла.

– Виглядаєш краще, сонцесяйносте, – пожартувала я. – Здається, одужання йде так, як мусить.

– Так, – погодився Людвіг, – я видужую. Мене підштовхує до цього моє внутрішнє почуття обов’язку і твої дуже гарні трави. Що болить?

– Живіт, – хрипко зітхнула я. – Минеться… За день чи два. Звичайний жіночий біль.

– Звичайний? Він не має бути таким сильним, – відрізав Людвіг. – Що б з тобою не робили жерці смерті, воно досі в тобі сидить. І я все ще можу це вилікувати, хоч ти і заперечуєш очевидне. Чому сперечаєшся? – його тонкі пальці ковзнули по моєму підборіддю. – Що ще ти приховуєш від свого імператора, Селено?