2 (1)

Селена

На вулиці вже давно запанувала темрява. Важка, холодна весняна ніч опустилась на болота, затягнула ліс туманом. Краще б вже мжичило, навіть в дощі є життєдайна сила. Зате в тумані гарно кликати душі померлих.

Ніби в померлих є душі.

– Ну, вони є, якщо вірити в правильних богів, – озвалась я до голосу, який давно вже не чула насправді – лише відтворювала в голові, що він сказав би мені, якби мав змогу. – Хто ж вам винен, мій любий Бельсазаре, що ви розчиняєте їх в своїй темряві, і кликати стає нікого, тільки до плоті і можна звертатися?

Звісно, бог смерті мовчав. Це було добре. В ті роки, коли я могла його чути, я була куди більш руйнівною і точно не рятувала би Людвіга Берглунда.

– Як цікаво, – почувся раптом з ліжка голос. – Почути на власні вуха, що хтось кличе бога, вірити в якого на території Легеру заборонено.

Я здригнулась.

– Ви прийшли до тями, Ваша Сонцесяйносте, – довелось постаратися, аби змусити себе підкреслено повільно повернутися до Людвіга. – Яка прикра несподіванка.

– Невже ти хотіла, щоб я не отямився ніколи?

– Звісно, ні, інакше нащо б тоді я докладала стільки зусиль для лікування? – фиркнула я. – Просто слід було подати голос, одразу як прийшли до тями.

– Пристрасно застогнати і попросити в тебе води?

– Гарний варіант.

– Що ж, – Людвіг зобразив слабкий стогін. – Пити…

Я зачерпнула глиняною чашкою трохи цілющого відвару, який встигла приготувати, доки Берглунд лежав лежма після мого ритуалу, і підійшла до нього. Допомогла чоловікові сісти, обережно притримуючи його за лікті, піднесла питво до вуст. Людвіг зробив кілька дрібних ковтків і закашлявся: трави були гіркі, неприємно обпікали язик.

– Яка ж гидота, – промурмотів він.

– Зате додає бадьорості. Цієї ночі вам, Ваша Сонцесяйносте, краще не спати, аби душа не надумала покинути тіло. Після отрут варто стерегтися, стежити за власним станом.

– О, та який чоловік засне в компанії такої привабливої жінки, – розсміявся Людвіг, – Як ти донесла мене сюди?

– Доволокла на своїх плечах.

– Не вірю.

– Я не стала б відкривати портал, це було б небезпечно.

– Так, але плечі могли бути не твоїми. Отже, хто мене ніс? Я маю знати, скільки місцевих уже дізналися про те, що імператор впав їм на голови?

Отже, він все ще не хотів, аби його викрили. Що ж, це щонайменше розумно, хоча я не сумнівалась, що на наш слід рано чи пізно вийдуть. Загубитися надовго не вдасться, якщо імператора шукають, то на це кинуть найсильніших магів з усіх доступних. Неважливо, хто саме шукає, друзі чи вороги.

– Ваша Сонцесяйносте, я – саме втілення темряви і практикую заборонені чари, – осміхнулась я, розуміючи, що сенсу робити вигляд, ніби чарую, як світла, нема. – Некромантка. Тож я волію не звертатися по допомогу до живих. Власне, село тут, неподалік, і я бачу їх звідси, але вони воліють не помічати мене. Довкола мого дому завжди клубочиться туман.

– Дуже зручно. Сильні чари. І як же ельфійка з некромантським даром потрапила сюди, в самісіньке серце Легеру, і поселилась у лісі, ніби звичайне місцеве дівча?

– Можливо, я теж місцева, – осміхнулась я. – Народилась тут, плід випадкового кохання місцевої напівельфійки з заїжджим ельфом, в селі приймали погано. Вирішила, що оволодію іншою наукою, і знайшла собі ось це місце.

– Брехня.

– Чому?

– Я знав колись одну ельфійку, що виросла в селі, і вона не мала королівської осанки, такого полиску в очах і такого бажання сторонитися від місцевих. Та й зустріти за життя двох загублених ельфійок – це не випадковість. Тож, я думаю, ти обрала це місце для свого вигнання сама, невідомо з яких причин, і зараз воліла б, аби я замовкнув і не задавав зайвих питань.

Зустріти погляд Імператора було важко. Все-таки, влада, яку він сконцентрував в своїх руках, була надзвичайною. Але я впоралась і холодно спитала:

– Якщо ви все знаєте, Ваша Сонцесяйносте, то чом би не послухатися і справді не змовкнути? Ви цілком у моїй владі зараз. Я можу скористатися цим з користю для себе самої.

– Хіба не найбільшою користю буде вийти за мене заміж і правити цією землею?

– Дякую, але ні. Я б воліла для початку позбутися мітки, – я вказала на зап’ясток. – Чим скоріше, тим краще.

– В жодному разі, – заперечив Людвіг. – Це щонайменше запорука моєї безпеки, крім того, мені давно слід було одружитися, – він простягнув руку, бажаючи торкнутися мене. Я сахнулась – і дуже невдало. Імператор зачепив викот сукні, і та сповзла з плеча, відкриваючи іншу мітку.

Мітку, яку імператорові краще було б не бачити – але, звісно ж, він помітив і впився в знак очима, миттю змінившись в обличчі.