1 (4)

Я погано володіла порталами, вони завжди давались мені надзвичайно важко. Але зараз вибір був невеликим. Сама я імператора не донесу. Хоч він і ельф, та все ж, високий чоловік, доволі сильний, статурний, і якщо я ще могла якось витримати, підставляючи йому плече, то просто тягнути на собі… В жодному разі. Але де гарантії, що я випадково не залишу половину імператора тут?

Від цієї думки до горла підкотила хвиля нудоти. Зазвичай я не відчувала проблеми в тому, щоб нашкодити комусь – але ж не випадково і не намагаючись його врятувати. І…

Не імператору. Це таки суттєва різниця. Що б я там не казала, нашкодити імператору – останнє, що мені потрібно. Тим паче, тепер, коли нас пов’язує дещо спільне.

Я нервово потерла зап’ясток.

– Шкода, – промурмотіла, зиркаючи на пляму, що лишилась від інквізитора, – що ви не лишили від нього бодай кісток, Ваша Сонцесяйносте.

Можливо, Людвіг відповів би дотепно, якби зараз взагалі міг відповідати. Проте він продовжував просто лежати, а страх розповзався у мене в грудях, позбавляючи здатності думати, аналізувати, приймати рішення. Його треба рятувати. Сонячна мітка починала пекти зап’ясток, і я подумала: що, як врятувати його все-таки не вдасться?

Що тоді буде зі мною?

Людвіг Берглунд славиться своєю підступністю, і не варто сподіватися, що він лишить мене насолоджуватися життям, якщо сам загине, і я жодним чином не зумію його врятувати. Від цього усвідомлення горло неприємно спазмувало.

Чому некромантія впливає лише на мертву плоть? Інакше я б підняла його!

Я завмерла, розгублено дивлячись на Людвіга, і вдарила себе долонею по лобі. Ну звісно! Це ж болото. І тут ж дещо не лише для атаки.

– Молодець, Селено, треба було думати ще довше, – промурмотіла я.

Не можна було втрачати ані секунди. Я сконцентрувалась на запалі магії, на вогні, що горів всередині мене, і дозволила отруті некромантії розтектися довкола. Спочатку болота не озивалися, але потім земля заворушилась, відпускаючи – хай і з неохотою, – чужі кістки.

Затремтіли купини. Мерці, сховані від людського погляду багном і брудом, йшли на мій поклик. З тихим бульканням винирнув з води останній, і троє загиблих десятки років тому нещасних селян, що колись заблукали на болотах, чи, може, воїнів, яких занесла сюди воля, стояли, чекаючи наказу.

– Підійміть його, – звеліла я, напуваючи істот магією. – І йдіть за мною.

Кістки ледь трималися купи. Не варто тривожити мертвих, що вже стільки років як вирушили в теплі обійми бога. В них нема душі, це лиш скелети, але навіть вони вимагають правильного ставлення до себе.

Але нічого. Думаю, ці люди, ким би вони не були, раділи б можливості послужити своєму імператорові, якби я мала змогу у них спитати.

Мені довелось витратити більше магії, аніж я планувала, але імператора все ж підняли з землі. Він повис на чужих руках, і обличчя здалось мені смертельно блідим. Треба поспішати, а попереду довгий шлях. Та все ж, якщо почну його просто зараз, шансів врятуватися буде більше.

Тому я звеліла мертвим зрушити з місця. Ігнорувала тихе потріскування кісток, карбуючи крок, і йшла достатньо швидко, не озираючись назад. Вони тягнулися за мною, намагаючись не відставати.

Нарешті болота лишилися за спиною. Я видихнула з полегшенням, побачивши свій будинок. Колись тут було село, але зараз усе затягнуло багном. Селище сповзло вбік, і я могла його бачити крізь гущавину дерев, але вони не бачили мене і ніколи не підходили сюди. Намагалися не потикатися до лісу, боялися. Не хотіли згадувати про те, що сталось кількадесят років тому.

Напевне, пам’ятають лише діди… Але це не має значення. Я для них давно уже минуле, от і добре. Мене ніхто не впізнає.

Імператор Берглунд також.

Мерці поклали Людвіга в моє самотнє вузьке ліжко. Я схилилась до чоловіка, рукою звелівши слугам забратися геть.

Кістки потім потрібно буде поховати. Не варто їм спочивати абиде, під дощем та сонцем. Мертві заслуговують на спокій.

– А ви, Ваша Сонцесяйносте, на спокій поки що не заслужили, – промурмотіла я, торкаючись його лоба кінчиками пальців. – Як так вийшло, що ви перестріли мене, звичайну сільську відьму, і залишили цю прокляту мітку?

Він не відповів, звісно. Він не міг розгледіти в мені загублену жрицю, що зреклась власної віри багато років тому.

Сподіваюсь, навіть коли прийде до тями, не впізнає.

– Виживи, імператоре, і зміни нарешті моє життя, – зітхнула я і притиснула долоні до його грудей.

Серце Людвіга Берглунда розмірено билося в грудях. Слабко, але… Достатньо, аби моя сила могла спрацювати. Це було добре.

Я хотіла помолитися богам, але краще, щоб мій бог не чув мене ніколи. Тоді, видихнувши, направила в Людвіга імпульс сили.

Нехай молиться він, аби це спрацювало. Не так, як майже півстоліття назад, коли одна трагедія розітнула моє життя на до та після.