1 (3)

Біль був сильним – сильнішим, ніж я очікувала. Бойова магія завжди жалить, мов та оса, і намагається перервати ледь помітні нитки життя, що пронизують тіло кожної людини, тягнуться крізь нього, мов струни. Але я не впала, як він того очікував, навпаки, кинулась вперед, залишаючи Людвіга далеко за спиною. Краще йому не відчувати магію, що оточувала мене.

Некроманти небезпечні. Нас важко вбити, важко стримати на місці. Ми швидкі, легко переварюємо сторонню магію, можемо звертатися до смерті, а смерть присутня в кожному, навіть якщо її носій поки не знає про подарунок, який тримає у власному тілі.

Одна біда: сила ця під забороною, оволодіти нею складно, а найважче – балансувати на межі. Залишатися живою, не перетнути невидиму лінію у танку по грані, не стати випадково втіленням смерті в усе ще цілому тілі, коли свідомість затягує тінями.

Не у кожного некроманта, що ходить, говорить, чарує, б’ється живе серце. Ми здатні переходити на вищий рівень існування, але жертвуємо за це дечим іншим.

Що ж, жертвувати я не планувала. За це, зрештою, легко ловлять і карають.

Супротивник не чекав моєї атаки. Я хльостнула його зітканим з чарів батогом, одним прицільним ударом розрізаючи повітря, але чоловік сахнувся в протилежний бік і відповів голками іншого закляття.

О, Безодне!

Отруєний кінчик батога затанцював в повітрі. Аасимар випростався, оточуючи себе напівпрозорим щитом, і всміхнувся.

– Не чекала, відьмо? Священна інквізиція вміє боротися з такими, як ти, і Пресвітлий Валлоа стоїть на нашому боці!

Інквізиція! Цього тільки не вистачало. Орден, звісно, помалів за останні кілька століть, уже не так звірствував, як за давніх часів, але…

Я спробувала розсікти батогом щит. Знайшла слабке місце, і отруйний кінчик прослизнув туди, мов жало, готовий пробити броню інквізитора. Аасимар скрикнув, поточився, піддаючись натиску моєї сили… а потім схопив батіг за рухому частину, накрутив його на долоню і сіпнув на себе. Я не встигла випустити зброю з рук і впала на землю.

Блокувала його атаку зеленуватою некромантською пеленою і потягнулась покликом до кісток, що покоїлись під деревами. Це ж болото! Тут було чимало нещасних випадків. Бодай якась істота може озватись на мій поклик?

Будь ласка. Це не так вже й складно.

Інквізитор нахилився до мене, запалив на долоні вогонь, що нищить навіть некромантів – і випалить половину лісу, але яке йому діло? – і я замружилась, концентруючи силу для останньої атаки, дзеркального щита.

В ту саму мить кістки нарешті озвалися. Десятки снарядів вистрілили з-під землі, врізаючись в тіло мого ворога. Інквізитора відкинуло вбік, і він загарчав від люті.

– Клята відьма!

Чоловік силувався встати, але не міг. Дрібні, не надто болючі удари дошкуляли йому, не даючи підвестися. Інквізитор зміг тільки витягнути руку, і я зрозуміла, що він зробить далі.

Перший чарівний знак підтвердив мій страх. Зараз він використає закляття поклику і приведе сюди інших інквізиторів.

Це означатиме, що я загину. Жодна мітка не врятує практикуючу некромантку, навіть якщо імператор-сонце особисто вступиться за мене. А навряд чи він настільки дурний та необачний, щоб визнати при своїх підданих, що має щось спільне з такою, як я.

Ні, Його Величність просто стоятиме осторонь і прохатиме про допомогу. Може, і в отруєнні звинуватить. Я вже тоді буду…

– Зупинися!

Могутній голос Людвіга Берглунда лунав, здавалось, в кожному куточку лісу. Імператор підвівся, випростався, і зараз не було видно ані слідів втоми, ані слідів бруду на вбранні. Він сяяв. В цю мить Людвіг справді став сонцем.

Вогонь потік по його шкірі. Руде волосся спалахнуло теж. В зелених очах промайнуло несхвалення, зосередженість, а ще біль, пояснити який я не могла. Чому він тужить? Що відбувається?

– Я забороняю тобі кликати на підмогу, інквізиторе, – прогуркотів Людвіг. – Волею Сонця ти повинен зупинитися. Негайно!

Імператор витріщився на нього, і я майже повірила, що він послухає. Але ні, посмішка, що розцвіла на вустах чоловіка, свідчила лиш про одне: він вирішив йти до кінця. Чому? Навіщо? Хто він такий і що його до цього штовхало?

Я мала багато запитань і жодної відповіді.

Людвіг підняв руку. Варто було другому знакові поклику спалахнути в повітрі, як аасимар засвітився сам. Сила сонця виривалась з його тіла.

Чоловік закричав.

…Я не знаю, скільки це тривало, але змусила себе подивитись, тільки коли сонце нарешті згасло, а крик затих. Інквізитора на місці більше не було. Тільки випалена пляма. Що б Людвіг не зробив, це спинило нашого ворога.

– Дякую, – видихнула я, дивлячись на нього, – за порятунок.

– Завжди будь ласка, – слабко всміхнувся Берглунд – і впав на землю без тями. Проте цього разу я вже не сумнівалась: якщо я негайно не спиню дію отрути, прокинутись він більше не зможе.