1 (2)

– Паскуда ви, Ваша Сонцесяйносте, – прошипіла я роздратовано. – Як це називається?

– Вимушений шлюб, – кахикнув він. – Якось так. Насправді, деякі жінки… – говорити Людвігові було явно важко, – вважають це… навіть… романтичним.

– Вони дурні, – процідила я. – Кому такі проблеми потрібні? Кожна жінка, Ваша Сонцесяйносте, мала б тікати якнайдалі, забачивши вашу персону на березі річки.

– Я радий, що то ти не втекла.

– Я не рада.

Спроба перевірити його магією, зрозуміти, що з ним не так, мало не провалилась. Долоні наштовхувались на слабкий відгук сили, та скипала під долонями, потім згасала. Я – некромантка, не цілителька, і те, що мій дар спочатку так глибоко проник в чоловіка, означало лише, що отрута зробила свою справу.

Але він боровся. Дивовижно, але імператор геть не думав гинути, здавшись лихій долі. Не знаю, чи зустрічала в житті когось бодай на дрібку настільки ж впертого, як він. Це рятувало чоловікові життя.

– Ви знаєте, що вам дали?

– Здогадуюсь, – прохрипів Людвіг. – Живе дерево.

Я вилаялась.

– Як тебе звати? – спитав він, міцно стискаючи мою руку. – Я повинен знати, що за жінка зараз так відчайдушно рятує мені життя.

– Я роблю це вимушено. Селена.

– Який в тебе дар, Селено?

– Некромантський, – похмуро кинула я. – Той самий, який так не схвалює ваша сонцесяйність. І якщо це справді «живе дерево», то мій дар дуже навіть стане в нагоді. Але для ритуалу потрібен спокій і мої трави.

– Або пряма дія магії.

Я заперечно хитнула головою. Пряма дія? В жодному разі. «Живе дерево» – отрута, насичена магією природи, силами самої богині Беа. Тобто, імператора нагодували дерев’яними трісками, перетертими в порох, і вони будь-якої миті можуть почати проростати.

Вбити «живе дерево», не нашкодивши постраждалому, можливо, але для цього потрібно діяти тонко. Що ж, я постараюсь це зробити, але не без підготовки, не всліпу, не навмання. Я не хочу опинитися на шибениці через необачність…

Та й погубити його не хочу.

– Тримайтеся, сонцесяйносте, – промурмотіла я. – Зараз докульгаємо якось до мого дому, там є потрібні трави. Тоді я проведу ритуал.

Він вже не сперечався. Людвіг навіть зумів підвестися, спираючись на мене, хоча відчувалось, як кожний найдрібніший рух завдає чоловікові болю. Зрештою, ми зробили перші кілька кроків, відходячи від води. Ельф тремтів, проте хапався за свідомість, намагався йти далі. Добре, що він так налаштований. Інакше я навряд чи впораюсь. Крок. Ще крок…

– Гей! Вам потрібна допомога?

Я різко озирнулась. Молодий незнайомець, аасимар, судячи з дивних сяйливих очей, дивився на мене з гущавини лісу.

– Йшов повз, – чоловік крокував в нашому напрямку, – і почув шум. Тут рідко хтось ходить, і я подумав, чи не втрапили люди в біду. Аж ось бачу вас, – прискорив крок. – Що це, кров?

Людвіг важко зітхнув. Я відпустила його, і він сповз на землю, закашлявшись. Краплинки крові розлетілись по вбранню.

– Тут справді рідко хтось ходить, – погодилась я. – Дуже дивно зустріти вас тут. Ви хто? Я вас не знаю.

– Я з села тут неподалік, – він махнув рукою. – Збирав ягоди.

– На болоті?

– Звісно. На болоті завжди багато ягід.

Я зробила маленький крок вперед. Пальці Людвіга схопились за мою обдерту сукню, ніби він намагався мене втримати, але даремно. Я не збиралась робити дурниць. Власне кажучи, що б я там не планувала скоїти, вихід був тільки один.

Навіть єнотові зрозуміло, що цей незнайомець не з села. І опинився тут невипадково. Я обрала глушину, в яку не ходять жодні селяни, і завжди їх уникала.

– Юначе, – осміхнулась я, заправляючи волосся за гострі вуха, – мені добре відомо, що на болоті чимало ягід. А ще я знаю, що таке вбрання не носять селяни. У вас надто вибілена сорочка, у місцевого народу нема грошей на таке придбання.

Аасимар осміхнувся.

– Ну, тоді, леді, не ображайтеся надто сильно, – кинув він зверхньо, – але я повинен це зробити.

Я не встигла відповісти жодним словом. Чоловік підняв руку, і на його пальцях спалахнула магія. А потім він атакував, швидше, аніж я встигла бодай зітхнути, і смертоносне закляття, розділившись на дві іскри, вжалило мене в груди і в спину.

_______

Любі читачі, вітаю вас в історії Людвіга Берглунда, імператора Легеру. Хтось з вас уже міг зустрічати його в інших моїх книгах, але якщо ні - не страшно, тому що історія легко сприйматиметься окремо. 

Початок знайомства Селени та Людвіга видався непростим... Буду рада почути ваші перші враження про головних героїв! І сподіваюсь, ви вподобаєте книгу. 

Щиро ваша, Марго Вольська.