1 (1)

Селена

Імператор лежав в кущах і, здається, не дихав.

Я завмерла. Ні, звісно, я чекала побачити посеред некромантського ритуалу дещо неживе, але це не мав бути Людвіг Берглунд, Імператор-Сонце, власною персоною. Якщо мене застануть поруч з його тілом – а імператора мали б шукати, поза всяким сумнівом, – мене стратять. І неважливо, для чого я тут опинилась і чи справді хотіла його допомогти.

Це нікого не турбуватиме.

Я повторила цю думку кілька разів, прокрутила її в голові, а тоді обережно зробила крок вперед.

– Треба тікати, – сказала я вголос, але тіло не хотіло коритися розуму. Імператор лежав на заболоченому березі потічка, ось-ось звалиться в воду. Його обличчя здавалось гарним, попри все. Тільки дуже блідим.

Ще один крок, і я потягнулась до тіла магією. Заборонений дар, такий ненависний Пресвітлому Валлоа, скипів всередині, шукаючи виходу. Мій дар – моє прокляття, яке не можна втратити, якщо я хочу жити далі, і не можна показувати нікому. Маю бути надміру обережною і пам’ятати про власну безпеку. Понад усе.

Якщо мої чари виявлять поруч з імператором, не кажучи вже про те, щоб знайти сліди на ньому, це буде кінець.

– Сподіваюсь, я ризикую недаремно, – прошепотіла я собі під ніс, – і ти ще живий.

Чари застили над Людвігом Берглундом, мов дикий звір, що завмер в очікуванні і не знає, чи варто йому нападати, а потім повільно увійшли в його тіло. Обережно просунулись всередину, завуркотіли, шукаючи сліди смерті…

Імператор судомно втягнув носом повітря і відкрив очі. Його зелені очі наповнились шаленством, і чоловік дряпнув пальцями повітря. Він перевернувся на спину, спробував сісти, але натомість завалився в болото.

– О, ні, Ваша Сонцесяйносте, – видихнула я, – раз ви вже воскресли, то треба назад, на бочок. Аби не захлинутися.

Я кинулась до нього, підбираючи поділ сукні. Все одно вона вся просмерділа магією смерті, нічого страшного, викину. Коліна боляче вдарились об мокрий ґрунт, з-під ніг кинулась в потічок жаба, відчайдушно квакаючи. Імператор закашлявся знову, і на губах його з’явились краплинки крові.

Погано. Дуже, дуже погано.

– Як викликати підмогу? – спитала я, схиляючись до нього. – Є якийсь чарівний знак, аби покликати когось з палацу?

– Не можна…

Знаю, що не можна, для мене це означатиме кінець всього. Некромантка не повинна показуватись на очі слугам імператора. Нікому не повинна. Але я розгубилась і поняття не мала, що робити далі. Як його рятувати? Що взагалі можна зробити з імператором, що кашляє кров’ю?

– Мене отруїли…

– В палаці? – я жахнулась власної здогадки.

Все це починало нагадувати поганий сон. Це не може бути насправді. Ні, імператори не ходять забутими лісами, не опиняються в болоті біля потічку в своїх королівських одежах.

– Так. Портал. Я… Використав…

Він втікав від отруйника, від зрадника в портал, перемістився сюди, намагаючись врятувати власну шкуру. Розумно, тільки що ж тепер з цим робити?

– Треба знайти цілителя. Вас все одно шукатимуть…

– Шукатимуть, – озвався Людвіг. – В палац не можна. В палаці смерть…

– І що мені тепер робити?! – не те щоб я чекала на відповідь. Не те щоб я взагалі вірила, що він здатен її дати.

– Врятуй мене, – прошепотів Берглунд. – Я тобі… Наказую.

– Не в тому ви, Ваша Сонцесяйносте, стані, аби наказувати мені зараз бодай щось, – невесело всміхнулась я. – Що мені за це буде?

Для початку, не стратять. А можна ще попросити, аби в цьому лісі не полювали на некромантку, дозволили використовувати чари. Звісно, Його Величність – відданий слуга Пресвітлого Валлоа, але хтозна, наскільки його вірність міцна та непорушна. Я, наприклад, не зовсім в цьому впевнена. Маю деякі… Підозри.

– Одружусь з тобою, і матимеш статус… правительки, – прохрипів Берглунд, – якщо допоможеш мені вибратися з цього всього.

– Ага, – фиркнула я. – Так я і повірила. Та й взагалі…

Я хотіла сказати, що мені цього не потрібно, але Людвіг міцно схопив мене за зап’ясток.

– Присягаюся, – прошепотів він, – сонцем.

– Ваші клятви не… Ваша Сонцесяйносте?

Шкіру запекло. Я відчула, як сонячна сила розтікається тілом. Що ж за дар такий у імператора Людвіга? Що він зробив зі мною?

Питати було нікого. Імператор знову втратив свідомість, а у мене на зап’ястку тепер сяяв символ. З древньоельфійської – «наречена».

Здається, клятий Людвіг Берглунд щойно заручився зі мною – і зв’язав наші долі однією ниткою. Тепер я не мала жодного вибору, тільки мусила врятувати його. За всяку ціну.