Розділ 3 "Німа зустріч"

— Вітаю, моя люба, давно не бачились. Ти стала виглядати набагато краще і більш привабливо, ніж раніше. Ходімо до дому, тобі треба відпочити, адже цей дощ трохи заважає нашій довгоочікуваній зустрічі. — Едгар дивився прямо на неї. Його обличчя виглядало холодним і нейтральним, але в голосі відчувався інтерес і певне хвилювання, хоч і ретельно приховане.

Аберкорн зняв верхній одяг і накинув його на її змерзлі плечі. Так, вона сильно промокла, але він сподівався, що одяг все ж захистить її.

— Дякую... — тихо промовила вона крізь посинілі губи. Свідомість здавалася нечіткою, і зовсім не від холоду чи страху, який переслідував її, наче якийсь хижак, з самого початку, а від неприйняття того, що він тут, поруч, біля неї. Його тихий, ласкавий голос зараз огортав її холодною турботою. Вона йому небайдужа, це тішило її. Але чому ж тоді, чотири роки тому, він залишив її, не сказавши ні слова? Чому не залишив жодної згадки про себе?..

Покірно схиливши голову, вона впевнено крокувала кам’яною садовою доріжкою, намагаючись не намочити і так постраждалі від негоди ноги. Напевно, він піде за нею, але хто знає...

Дощ продовжував стукати по землі, деревах, квітах і одягу двох сагнітаріїв.

Едгар, який перед тим накинув на дівчину свій плащ, не поспішав прибирати руки з її плечей. Він навіть потер їх долонями, намагаючись зігріти, але, розуміючи, що це марно, розвернув Елізу обличчям до себе, завів руки під плащ і міцно її обійняв.

Хоча його тіло було холодним, але серце билося гаряче і швидко. Він не визнавав почуттів до неї, але тепло його грудей могло б із цим посперечатися.

Герцог пам’ятав її ще з дитинства. Цю випиту кров, солодкий, чарівний смак, який зводив його з розуму. Вона була прекрасна, нічого подібного чоловік більше ніколи не відчував. Але він пішов, залишив її, зберігши цей секрет, рятуючи їхній клан від вічного відторгнення. Сагнітарій розумів, що це не могло тривати далі. Так, можливо, він розбив їй серце, але ж і врятував життя. А врятував чи?.. Відповідь на це питання Едгар так і не знайшов...

Було важко, неймовірно важко не ридати, уткнувшись обличчям у його груди, хоч він і не відчув би її сліз через дощ, але хаотичне здригування її тендітних плечей — обов’язково. Елізі здавалося, що зараз її серце боягузливо йде в п’ятки, тоді як мало б радіти. Вона мала б радіти, сміятися, обіймати його міцно, цілувати до нестями, але вона мовчала. Мовчала, боячись того, що знову може втратити його, на цей раз безповоротно. Можливо, це було дурницею, але дівчина приходила сюди кожного нового місяця осені, забрідаючи в пахучі сади, перебираючи спогади. Вона щиро вірила, що одного разу він повернеться, але занедбаний і давно не доглянутий сад говорив про інше. Це часто вводило її в тугу, а серце тонуло у відчаї. І ось він тут, привид чи реальний, але поруч. Його великі руки з довгими витонченими пальцями розтирали її змерзлу шкіру, коли насправді треба було зайти до дому, ховаючись від невгамовного дощу. Любов дурна і часто здатна на дивні вчинки для невмілої ума, а вона знала, що він її любив, завжди це відчувала.

Так, він ніколи цього не казав, жодного разу з його губ не злетіло щось більше, ніж "мені з тобою добре", але цього їй було більш ніж достатньо. Її щоки палали, а серце билося з запалом дикої лані, відганяючи всі прикрості, але тільки до тих пір, поки не з’являлася вона... Струнка довговолоса блондинка з дитячим миловидним обличчям і такою ж фігуркою. Її блакитні очі-бусинки жваво бігали по захоплених поглядах натовпу, коли її руку міцно стискав Едгар. Вона була ніби трояндою в його саду, і це читалося у його погляді. Він ніколи так не дивився на Елізу і ніколи не подивиться. Чотири роки тому він заручився з сімдесятирічною за роками, але сімнадцятирічною на вигляд Марією, виїжджаючи на її батьківщину, до якої він встиг прив’язатися.

Холод, справжній, що проникає до кісток, оточив закоханих, які залишилися в обіймах одне одного. Їхні тіла поступово замерзали, і тільки серця продовжували палахкотіти, штовхаючи гарячу кров по венах, не даючи замерзнути.

Едгар стояв, він не міг промовити ні слова, його скули застигли, чи то від холоду, чи то від якогось дивного почуття. Але він продовжував обіймати дівчину, відчуваючи дрож її молодого тіла.

Чоловік обережно підняв її на руки, намагаючись не впустити піджак, який раніше накинув їй на плечі.

Коли ж дівчина опинилася на його руках, Едгар зітхнув, втім, вона навряд чи б почула це, дощ продовжував лити, приховуючи всі звуки за перестуком крапель.

Серце вампіра забилося ще сильніше. Ось вона, та дівчина, яку він не міг забути, але яку сам же покинув. У ньому вирували почуття: радість, печаль, розчарування, надія... Ще в маєтку клану Аріс він зрозумів, що в його душі порожнеча, від неї відірвали найважливіший шматок, головний елемент мозаїки, без якого робота не була б завершена.

Едгар йшов швидким кроком, намагаючись якнайшвидше дістатися до будинку, притискаючи дівчину до себе, зігріваючи своїм серцем. Він міг би забрати її життя або ж знову просто випити крові, а потім кинути, але не хотів, не наважувався цього зробити. Власне, такі думки навіть не могли з’явитися в його голові. Чоловік бажав тільки, щоб Елізі було тепло, зараз це була його єдина думка.

Природа Елізи розпливалася в міцних обіймах холодного сну — дівчина втрачала свідомість. Ні, вона не була настільки хворою і знесиленою, щоб впасти в обморок від холодного дощу, але він також вніс свою лепту. Причиною всього було потрясіння і неприйняття простої стандартної істини — її кохана людина дійсно поруч. Вона не знала, не встигла запитати, навіщо він тут і надовго, для чого приїхав і чому один, їй був важливий лише факт його мовчазної присутності. Він був поруч, міцно тримав її на руках, бережно притискаючи до серця.

Дівчина добре пам'ятала, як колись, ще будучи неслухняною дитиною, вона лазила по деревах, часто зриваючись з тонких гілок, і кожного разу він був поруч, щоб зловити її. П'ятирічна Еліза міцно хапалася за ніс або волосся вже дорослого Едгара, сильно щипала, а потім обіймала з усією своєю дитячою силою, ласкаво називаючи "дядя Едгар", через що він сміявся, цілував її в маленький носик і дбайливо казав: "Називай мене просто Едгар, добре?"