Розділ.8. Помста ворожки

А десь, приблизно в цей самий момент або трохи раніше, Ніколетта зручно вмостилася на шкіряному сидінні Мерседеса. Вона досягла вершини своїх бажань і хоч поводилася  стримано, в її очах виблискувала радість і проглядався тріумф. Краєм ока Ігор поглядав на свою пасажирку і, спостерігаючи задоволення в її очах, сам розплився у переможній усмішці.

— Зазирни в бардачок — там щось для тебе є. Так, скромний подарунок — повільно розтягуючи слова, промовив він.

Ніка відклала новенький айфон (подарунок Ігоря) і зазирнула в бардачок. Там знаходилася невеличка оксамитова коробочка. Ніка поспіхом її відкрила – в коробочці знаходилися тоненький ланцюжок із родованого срібла і підвіска, всипана самоцвітами. Звісно, не золото, але Ніка виразила всі відтінки задоволення на своєму симпатичному обличчі — оце так кавалер! Вчора айфон, сьогодні прикраса. Вона відразу вдягнула ланцюжок з підвіскою на свою симпатичну шийку. Потім, ніби піддаючись внутрішньому імпульсу (а може, цей імпульс був справжнім), Ніка обійняла Ігоря і почала пристрасно цілувати. Рука Ігоря лягла їй на коліно,  посунулася вище-вище до її стегна… Раптом ожив айфон і почав голосно бриніти: телефонувала Парасковія…О, як це було невчасно! Ігор запитливо глянув на Ніку. Та винувато знизала плечима: мовляв, мушу відповісти.

— Ну, — розтягуючи слова, запитала Ніколетта, — все нормально, ти одержала, що хотіла?

— Я? — злісно зашипіла Парасковія у слухавку — від тебе нічого не одержала, зараз же дзвони тому хлопцю і щоб через хвилину він вже був тут, інакше угоду скасую.

Ніка тихенько вилаялась. Необхідно було зателефонувати Олегові, але як це зробити біля Ігоря? Декілька хвилин вона розмірковувала над цим. Раптом айфон знову ожив: телефонував Олег.

—Коханий, я швиденько переговорю…

Ігор якось дивно усміхнувся, але Ніколетта інтерпретувала цю усмішку, як згоду, прийняла дзвінок від Олега і досить таки діловитим тоном запитала:

— Ну що, все добре? Ти зробив те, що я просила?

—Ні, Ніколетто, здавай кров сама, якщо хочеш.

Обличчя Ніки враз змінилось, вона втратила над собою контроль і буквально рявкнула у слухавку:

—Зараз же відірвись від своїх вчорашніх макаронів і зроби те, що я тобі сказала!

—Ато що?

І тут Ігор вихопив телефон із рук Ніки і приклав  до вуха. За мить  його підозри підтвердилися: він почув у слухавці чоловічий голос. Він розімкнув зв’язок і запитливо подивився на Ніку.

• Що це за вчорашні макарони? Ви що, вчора були разом?
• Ні, — Ніколетта раптом усвідомила, що втратила над собою контроль і він її такою бачив, непривабливою і нервовою.
• Як це «ні»? — Ігор почав гортати історію її дзвінків, зазирнув у переписку.

— Давай зустрінемося, Олежка, знову, Олежка, привіт. «Привіт, зайчику, от що я знайшла»…сердечка.

— Ні-ні, милий, все не так, — забурмотіла Ніка, панічно розмірковуючи над тим, яким чином переписка зі старого телефону виникла у новому. Вона ж її видаляла!

Ігор відірвався від переписки, повернув до неї обличчя і  дивно усміхнувся. Губи його розповзлися у якійсь дикій усмішці, і Ніколетті видалося, що на внутрішній стороні його нижньої губи є бородавка. Очі блиснули холодним мутно-сірим блиском. Це все так нагадало Парасковію, що Ніка налякано охнула:

— Думала дурня з мене робити? Пошуткувати зі мною вирішила? – не зовсім своїм голосом промовив Ігор:

—Виходь із машини!

— Ігорю, не треба!

— Геть, інакше сам тебе викину!

Ніколетті не залишалося нічого, як мовчки вилізти з мерседеса.

У розпачі вона стала на тротуарі, можливо, вперше в житті, реально не знаючи, що робити.

— Як це «скасую угоду»? — промимрила Ніколета. — Я ж заплатила 250 баксів.

Щастя було так близько! Ніка зробила крок назад, не дивлячись на те, куди ступає. Нога її ковзнула кучугуркою снігу, і, не втримавши рівновагу, дівчина приземлилась п’ятою точкою на цю кучугурку. Двері мерседеса прочинилися, і через мить біля Ніколетти приземлився її новенький айфон. Машина завелась і рвонула з місця.

         Вихор думок носився в голові Ніколетти, але одна несподівана думка заглушила всі інші: все-таки розумний Олег завжди був розумний і тепер здогадався, що не треба йти здавати кров… Вчитись іноді корисно.

«І я буду вчитись. Вивчусь на юриста, — вголос промовила Ніка, — стану суддею, не буду бігати ні за ким, нехай бігають за мною». Ця думка їй так сподобалася, що дівчина підвелася на ноги, взяла айфон у руки, торкнулася пальцями тоненького ланцюжка із родованого срібла, так, ніби перевіряючи, чи він на місці, і, ковтаючи сльози, але з гордо піднятою головою пішла додому.