Ми

— Вниз, мля, всі вниз! — проорав я, штовхаючи Артема в спину.

Вибирати між консервною банкою у вигляді кіоску та бетонним мішком під землею довелося за долю секунди. Кіоски ці тварі роздеруть як бляшанку з кількою, а в метро був хоч якийсь шанс забитися у службові приміщення.

Помітивши, що Маша й Настя від жаху геть втратили зв'язок із реальністю, дід схопив дівчат за шкірки і ривком потягнув до входу в підземку.

— Давайте, дочки, не гальмуйте, не час! — рявкнув Степанич.

Ми кубарем влетіли в гранітний зів підземного переходу. Туман, важкий і смердючий — із виразним амбре сирого підвалу та тухлятини — був уже зовсім поруч. На сходах східного підземного переходу Маша ледь не посковзнулася, але Степанич продовжував тягти її та Настю на буксирі, буквально вштовхуючи на проміжний майданчик.

— Бігом! — прохрипів я, на ходу перехоплюючи свій чавунний брухт, поки Артем перелякано дріботів поруч. — Вони вже поруч!

Позаду пролунав моторошний, синхронний рев. Я обернувся всього на секунду. Із сірого місива на світло кволих ламп переходу вивалилися три кошлаті тварі. Схожі на людей. Ростом із першокласника, але з непропорційно довгими руками, потворними горбами та пащами, які відкривалися мало не до вух, оголюючи ряди гострих, як голки, зубів. На їхніх мордах запеклася кров.

Ми долетіли до заскленого вестибюля. Зачинено! Точніше, гермозатвор був опущений, а скляні двері розбиті й намертво завалені зсередини якимись залізними конструкціями. Артем із ходу вдрукувався в заблокований турнікет, видавши порцію добірного мату.

— Сюди, на платформу, тут драбина відкрита! — проорав я, вказуючи на спуск.

Оскільки «Іподром» — станція мілкого закладення, ескалаторів на самому спуску до колій не було. Ми перемахнули через розбиту огорожу і скотилися широкими гранітними сходами прямо на острівну платформу.

У звичайні часи тут було світло від ніш під склепінням, але зараз 104-метровий зал потопав у напівтемряві. Блий мармур стін і рівні ряди масивних круглих колон у темряві виглядали як ребра гігантського доісторичного чудовиська. Над коліями зловісно нависав знаменитий технологічний балкон «Іподрому» — глухий місток, що тягнеться над першою колією, який у нашому світі сполучав вестибюлі з пасажирськими ліфтами. Саме під цим балконом, у самому торці платформи, куди не долітало блякле світло з розбитого вестибюля, і ховалося те, що нам потрібно.

— Туди, в кінець платформи, до службових приміщень! За колони! — скомандував я.

Ми неслися гранітною підлогою, а луна від наших кроків перелякано билася об колійні стіни. З темних тунелів з боку «Виставкового центру» та «Теремків» тягнуло крижаним могильним холодом. Позаду, біля підніжжя сходів, уже почулося ричання — тварі знайшли спуск.

— Сюди! — я рванув ручку масивних залізних дверей. Слава святому метрополітену, вона піддалася. Степанич буквально зашвирнув дівчат усередину, слідом влетів Артем, який загубив дорогою свою дорогоцінну «розочку». Ми зі старим задкували останніми. Перша тварюка стрибнула на діда, розчепіривши кігтисті лапи. Степанич, не прибираючи з обличчя виразу глибокого презирства до місцевої фауни, навмання перетягнув її палицею в польоті. Роздався соковитий хрускіт, істота відлетіла до мармурової колони, видавши глухий писк.

Друга кинулася до мене, цілячись зубами в коліно. Мій чеканний ломик, експропрійований у діда Васі, увійшов тварі рівно в тім'я. Відчуття було, ніби я пробив стиглий кавун.

— Заходь! — рявкнув я Степановичу, хапаючи його за куртку і затягуючи у вузький коридор службового відсіку.

Ми з гуркотом зачинили залізні двері. Я тут же опустив важку засувку. У ту ж секунду зовні пролунав оглушливий удар — решта тварей із розбігу вдрукувалися в метал. Двері жалібно загули, але витримали. З того боку почалося шалене дряпання і глухий, утробний рик. Ми опинилися в повній темряві. Пахло пилом, фарбою та старою проводкою. Чути було тільки наше важке, загнане дихання.

— Всі цілі? — запитав я в темряву, намацуючи в кишені телефон.

— Здається... так, — пролунав тремтячий голос Маші. — Що тепер робити, Максе? Ми в пастці.

— Ну чому одразу в пастці? — подав голос Степанич, і я прямо шкірою відчув його похмуру усмішку. — Діставайте свої гаджети і вмикайте ліхтарики, у кого ще не сів. Подивимося, куди ми прилаштували свої дупи.

І промені світла вихопили довгий коридор, що йшов углиб підплатформних приміщень станції. А на пильній підлозі чітко виднілися свіжі людські сліди, що вели вглиб темряви...

— Ризикнемо і підемо по слідах, — крізь зуби процідив я, міцніше стискаючи чавунний ломик. — Нам у будь-якому разі треба знайти кімнату чергового по станції. Там можуть бути інструменти, надійніші ліхтарі або, якщо нам сильно пощастить, відповідь на питання, як потрапити додому. Заодно й дізнаємося, хто залишив ці сліди.

По обличчях інших я бачив, що ні в кого немає бажання йти далі в темряву коридорів.

Коридор здавався нескінченним. Бетонні стіни, пофарбовані сірою масляною фарбою, звужувалися, а над головою зловісно перепліталися пучки кабелів. Кроки віддавалися гулкою луною. Попереду йшов я, за мною, перелякано озираючись, дріботів Артем, за його спину трималася Маша, а замикали ходу Степанич і Настя. Пахло озоном, вогкістю і… залізом.

Сліди привели нас до напіввідчинених важких дверей щитової. Зсередини не доносилося жодного звуку, тільки мірне, ледве чутне капання.

Я штовхнув двері носком черевика і повів променем ліхтарика по кімнаті. Промінь вихопив розкидані інструменти, розбиті прилади і… кров. Вона була всюди — на стінах, на стелі, на розподільчих щитах. На підлозі, у неприродних, зламаних позах, лежали розірвані трупи. Одяг на них був перетворений на лахміття.

— Господи… — видихнув Артем, закриваючи рот рукою. Маша за його спиною тихо взвизгнула і уткнулася йому в куртку.

Мене самого трохи не вивернуло від побаченого.