Не той Київ.

Подвір'ям поважно викроковувала дівчинка років десяти. На ній була колись мила жовта сукенка, щедро прикрашена багряними бризками. У руці вона тягла якийсь безформний сувенір.
Я вже набрав у легені повітря і вхопився за ручку, щоб крикнути їй у вікно, але вчасно прикусив язика. Мозок послужливо підкинув дві важливі думки. По-перше, я згадав, у якій дупі примудрився опинитися. По-друге, перед очима випливла вчорашня зустріч із сусідською старою, яка чатувала на мене після роботи. Та мила бабуся намагалася перекусити мені горло просто біля під'їзду, тож до місцевої гостинності у мене вже накопичилися серйозні питання.
І тут мала різко завмерла. Наче вловила хрускіт моїх звивин. Вона повільно закинула голову назад і вп'ялася поглядом прямо в моє вікно. Її обличчя розпливлося в такій щирій, канонічній посмішці маніяка, що в мене всередині все остаточно заліденіло. Сумнівів не було: вона знає, де я ховаюся.
Помітивши єдиного глядача, дівчинка продемонструвала приголомшливі манери. Вона підняла ту саму штуку, що тримала в руці — відірвану по лікоть людську кінцівку — і, зовсім по-дитячому, помахала мені нею. А потім вона просто розчинилася в ранковому тумані разом із першими променями сонця...
Я відсахнувся від вікна, смикнувши фіранку так, наче вона могла захистити мене від цього божевілля, і забився в куток кімнати.
— Та що ж за херня тут коїться… — зуби вибивали чечітку, а долоні стали липкими від поту. — Мати твою, що за хрінь?!
Мене трясло великим дрожем. Остаточне, льодове усвідомлення гепнуло по мізках: це не сон. Варіант із комою, звісно, приємно грів душу — лежачи кабачком на лікарняному ліжку під крапельницею, можна вигадати й не такі спецефекти. Але, чесно кажучи, яка зараз різниця? Кома, паралельний світ, пекельна філія — вирішувати проблеми треба в міру їхнього надходження. Головне питання: як звідси вибратися і повернутися до мого рідного, хрінового, але такого передбачуваного життя?
Так, думай, Максе, думай. Усе почалося, коли я вийшов зі станції метро. Значить, десь там залишився портал. Або точка неповернення. І, як варіант, біля входу в підземку можуть кучкуватися інші бідолахи з тих сорока людей, що вийшли разом зі мною. Якщо, звісно, їх уже не пустили на фарш ці «милі» місцеві створіння на кшталт ранкової дівчинки.
Перш ніж потикатися на вулицю, треба озброїтися. Я цілих сорок хвилин гіпнотизував двір через шпарину в шторах, виглядаючи будь-який рух, але навколо панувала мертва, протиприродна тиша. Це наштовхнуло мене на сиру, але обнадійливу теорію: здається, ця нечисть не жалує сонячне світло і виповзає тільки з темрявою. Що ж, перевіримо ногами.
Заледве зсунувши вбік важелезну шафу, якою забарикадував вхід, я вислизнув на сходову клітку. Серце калатало десь у районі горла. Прислухався. Гробова тиша. Раз уж я зважився на цю авантюру, треба обнести сусідські квартири на предмет корисностей — ножа, біти чи хоча б палиці ковбаси. Ризик, звісно, колосальний, але йти до метро з голими руками — це одразу підписати собі смертний вирок.
Першою під руку потрапила техніка Ірини, моєї сусідки по поверху. Не знаю навіщо, але я спочатку акуратно постукав кісточками пальців і завмер, впресувавшись у стіну. Тиша. Смикнув ручку — заперто наглухо. Добре.
Я повернувся до наступних дверей. Тут мешкав дід Вася. І тут мені посміхнулася удача — якщо, звісно, в цьому лайняному розкладі взагалі можна говорити про удачу. Двері були прочинені.
Я м'яко штовхнув їх, заходячи всередину, і знову перетворився на одне велике вухо. Ні звуку. Короткими перебіжками, то і діло заглядаючи за кути і тримаючи напоготові кулаки, я обійшов усю квартиру. Але, як і в моїй однушці, тут панував ідеальний, стерильний порядок. І жодної живої душі.
Я прокрався на кухню. В кутку біля холодильника стояв масивний чавунний ломик — дід Вася використовував його взимку, щоб сколювати лід біля під'їзду.
— Ось вона, моя краса! — сказав із нервовою посмішкою я, взявши його в руки.

Після діда Васі я обніс ще пару квартир, але там повторилася та сама історія — стерильна порожнеча. Мародер із мене вийшов так собі, тому, міцніше перехопивши чеканний ломик, я вирішив, що пора валити до метро.

Вийшовши з під'їзду, я завмер і оглядів двір. Навколо стояла така гробова тиша. Ні перехожих, ні бродячих собак. Я припустив підтюпцем, а потім і зовсім перейшов на спринт, шалено обертаючи головою на 360 градусів. Шкіра на потилиці свербіла в очікуванні, що з-за будь-якого куща на мене вискочить якась тварюка.

Короткими перебіжками від дерева до дерева я минув двори і вискочив до дороги. Покрутив головою — нікого не змалював. Перемахнувши порожню дорогу, я рушив уздовж паркану іподрому. Пройшовши трохи вперед, я нарешті побачив рятівний вхід у підземку, біля якого маячили три фігури.

Я технічно пірнув за один із кіосків, що стояли вздовж дороги. В засаді з'ясувалося, що тих, хто вижив, троє: колоритний дідусь-пенсіонер, хлопець і дівчина. Вони про щось запекло сперечалися, розмахуючи руками. Поспостерігавши за ними хвилин десять, я полегшено видихнув. Звичайні перелякані бідолахи, як і я. Я вже заніс ногу, щоб вийти з-за кіоску, як раптом краєм ока вловив змазаний рух ззаду. Перевірений роками інстинкт самозбереження спрацював швидше за мозок. Я різко рвонув ліворуч і з розмаху приземлився на п'яту точку.

Це і врятувало мою макітру від незапланованого знайомства з важкою ломакою. За метр від мене стояла заплакана дівчина і з несамовитим вереском: «Помри, тварюко!» замахувалася цією палицею знову.

— Та що ти твориш, дурепо?! Я не вони! — гаркнув я, намагаючись відповзти назад на чотирьох костях.

Але слухати мене ніхто не збирався — в її очах читалася абсолютна відмова від конструктивного діалогу. Коли палиця знову полетіла в мій бік, я перехопив її прямо в повітрі й одним різким рухом вирвав із рук дівчини. І в цей самий момент помітив, що з боку входу до нас на всіх парах мчить та сама трійця. Хлопець із перекошеним обличчям стискав у руці «розочку» від розбитої пляшки, погрожуючи випустити мені тельбухи, а дід наважку тримав важку палицю. Третя учасниця цієї групи підтримки перелякано ховалася за їхніми широкими спинами.