-77-

— Якби не бажав, то б не прийшов до тебе.

— А Нарайя? — вкрадливо запитала мати, — Вона бажає того ж?

— Думаю, що так, — чесно відповів Кіліан. Бо ж і сам не був абсолютно певен. Її тіло відгукувалось на його вчинки. Проте сама дівчина мовчала. Хоча, якщо бути зовсім чесним, то він і не запитував.

— Думаєш? — уточнила Лавена зупинившись поруч із невеликою бесідкою та жестом вказуючи на те, щоб син сів поруч з нею.

Легка тканина похитнулася під поривом вітру. Попри ясне небо повітря пахло дощем. Та, схоже, не лише погода мала змінитися. 

— Переконаний, — тут же поправив себе Кіліан водночас розізлившись на свою не зовсім зрозумілу поведінку. 

— Це добре. Бо перш, ніж щось вирішувати з Нарайєю, потрібно зустрітися з Амарантою. Тим паче, що вона зі своїм батьком прибули майже годину тому.

— Що? Вона годину тут? І я не знаю?! — Кіліан скипів. Як так сталося, що йому не доповіли? Здається з кимось потрібно серйозно поговорити. Це ж не просто гість. Вона — його офіційна наречена. Про її прибуття він мав би знати першим. 

— Я не дала повідомити, — поспішила виправдатися Лавена. — Хотіла, щоб ти відпочив та побув подовше з Нарайєю. Сподіваюсь, ти розумієш, що з прибуттям твоєї нареченої, ти не можеш більше виділяти одну з обраних?

— Виділяти? Мені здавалось, що ми щойно обговорили моє з Нарайєю майбутнє, — нотки невдоволення чітко проявилися в голосі альфи.

— Ми говорили про спадкоємця. Хіба ні? — Лавена зробила невелику паузу перед тим, як поставити найголовніше питання, — Невже ти й справді думаєш про те, щоб проміняти Амаранту на Нарайю?!

На мить поміж них запанувала тиша. Хіба що чувся спів птахів, шелест листя на деревах та звук ударів зброї на полі для тренувань, що був трохи далі.   Лавена озвучила те, про що думав Кіліан. Тільки от тон її голосу висвічував це питання в зовсім іншому напрямі, ніж про це раніше думав чоловік.

Сприйнявши мовчання сина за вагання Лавена продовжила говорити сподіваючись донести правильність вчинків Кіліана.

— Шлюб з Амарантою обговорений вже давно. Наш клан прийняв її як свою. Дівчину поважають та люблять. Її батько — наш вірний союзник. Ти ж сам обрав її…

Нарайя стиснула зуби так міцно, що відчувся біль та їх скрегіт. Після чергової прекрасної ночі з Кіліаном вона хотіла попросити його про прогулянку. Проте, не заставши його у своїй кімнаті після пробудження, дівчина вирішила прогулятися самостійно. Затримавшись біля фонтану вона почула голос Кіліана. Стіна дивних зелених кущів приховувала його з співрозмовницею від очей дівчини. Проте, прислухавшись вона зрозуміла, що він з матір’ю. Не бажаючи підслуховувати Нарайя вже хотіла йти, та раптом голос матері коханого став гучнішим.

“Невже ти й справді думаєш про те, щоб проміняти Амаранту на Нарайю?!”

Нарайя, в очікуванні підтвердження від Кіліана, завмерла. Проте він мовчав. Дівчина зрозуміла, що це і є відповіддю. Сором, надії, образа — все поєдналося в один тугий клубочок, що підкотив до горла. Як? Як він міг так легко грати її почуттями. Адже вона переступила себе. Змирилась з тим, що кохання до Маверіка лишилось в минулому. Відкрила серце й душу перед Кіліаном. Та й його мати наче з розумінням ставилась до неї.

Тепер зрозуміла, що люб’язність Лавени була всього лиш грою. Хоча, чого вона могла чекати від вовчар? Для них же головне їх дурнуватий договір.

Боляче закусивши губу вона зробила кілька кроків назад, а тоді стараючись не шуміти побігла геть. Сльози застилали шлях, тож вона не відразу розуміла куди біжить. І, лише зупинившись за кількасот метрів, витерла сльози та оглянулась. Груди важко піднімалися від швидкого бігу та плачу. Вона була на протилежній стороні від замку. В тій самій стороні, що вела до того шляху, яким вони сюди потрапили. 

Раптом, їй в голову прийшла божевільна ідея. Судячи з розмови Кіліана та Лавени їй не бути з коханим. А бути тут і вдавати, що все гаразд, вона не могла. Тож лишалось лише одне. І єдиним, хто міг їй тут допомогти був Аланіс..