-72-

Кіліан не відповів одразу. Довго вдивлявся в її очі, шукаючи там невідомо що, а тоді поцілував. Цей цілунок не був схожим на інші: ніжний, трепетний, сповнений надії та віри у майбутнє, їхнє майбутнє. Нарайя навіть відчула, як  в грудні загорілася іскорка не лише жадання, а й ніжності та любові. Здається, вона закохалася в цього вовка. Попри власні упередження, попри страх та ненависть. І це її лякало. 

Чи справжнє це почуття? Чи не плід її уяви? Або ж хитра гра альфи? Адже попри все йому потрібен нащадок. Норін померла, Мірела виявилася вбивцею, і їх лишилося лише троє — а отже, шанси на зачаття дитини зменшилися. Де знайти докази того, що це не гра, не обман?

Нарайя не знала відповіді на жодне з цих питань,   що так турбували її. А як дізнатися й гадки не мала. Спитати напряму? А якщо відповідь її розчарує?

— Кіліане, — прошепотіла, відсторонюючись.

В очах стояли сльози, бо Нарайя розуміла, щоб вона не відчувала до альфи — це почуття приречене. Вона лише мучитиме себе марними надіями. Навіть якщо вона завагітніє і дасть клану вовків те, чого вони так бажають — їй ніколи не стати однією з них. Їй ніколи не бути дружиною альфи чи бодай його коханою при світлі дня. Вона людська дівчина, котра виконавши один раз місію, стане непотрібною. 

— Що? 

— Нащо ти це робиш? — попри страх, вона все ж спробувала дізнатися, що думає про них вовк. Бо десь жевріла надія на шанс — один з мільйона — на щастя. 

— Що роблю? 

— Приходиш без потреби, цілуєш, робиш вигляд, що тобі не байдуже, даєш надію? — її голос тремтів, як і вона сама, але іншого моменту могло не бути, аби поговорити в тиші та спокої, — Ти ж знаєш, що з цього нічого не вийде. 

Вона опустила погляд на їхні руки. Кіліан досі тримав її долоню у своїй, ніжно погладжуючи пальцями мітку на її зап'ясті. Ці такі легкі та прості рухи дарували спокій, та водночас, рвали її душу на шмаття. Краще б її штовхнула Мірела, а не Норін. Тоді б не довелося проходити через це все.

— Чому не вийде? — спокійним тоном запитав Кіліан. Він не відпускав Нарайю, тримаючи за руку, а тепер ще й обійняв за талію. Тепло його долонь викликало в її тілі справжній пожар, і якби вони були не в саду, а в його покоях, то… Вона обірвала себе на думці, змушуючи відвести погляд, аби не потонути в його очах. Так і збожеволіти можна. 

— Жартуєш? 

— Ні, звісно ж. 

Нарайя фиркнула. Її дратувала така розмова: без конкретних відповідей, без якихось обіцянок та гарантій, що бодай варто спробувати, варто ризикувати серцем заради того, що пов'язало їхні життя. 

— І що, ми будемо тепер разом? Чи як це називається? 

— Ми можемо продовжувати зустрічатися в твоїх покоях, чи в моїх, коли… — Нарайя встала. Різко вирвала руку з полону його пальців. Вона знала, що він так скаже, але до останнього сподівалася на… На що сподівалася, дурепа?

— Ні. Цього не буде. 

Її серце шалено застукотіло в грудині. В очах щипало від сліз, але вона стримувалася. Плакати перед цим вовком вона не хотіла, не мала права показати слабкість. Адже і так забагато дозволила собі. І йому. 

— Чого не буде? 

— Нічого з того, що ти сказав, — з тремтінням в голосі мовила, — Можеш закрити мене в кімнаті до кінця відбору і приходитимеш лише тоді, коли цього потребуватимуть руни. 

Кіліан скочив на ноги, схопив її за лікоть, потягнувши на себе.

— Стривай, що це за розмови? Я не збираюся тебе закривати. То була вимушена міра.

— А тепер я вимагаю цього. Я не хочу зустрічей, крім тих яких не уникнути. І бути твоєю забавкою від нудьги теж не хочу. 

Нарайя сіпнулася, визволила руку і обернувшись, поспішила покинути сад. В грудях пекло від образи, сльози стікали по щоках, але вона знала, що це єдиний вихід. Інакше вона не вбереже свого серця.