-71-

Нарайя стрепенулася при згадці про прикрасу. І нащо Кіліан пригадав про нього? Особливо зараз…

— Якщо ти знову хочеш запитати нащо я його зняла, то я повторю… — договорити Кіліан не дав. Накрив її вуста своїми й палко цілував поки дівчина не об’якла й все, що хотіла сказати вилетіло з голови.

— Нащо ти мене поцілував? — прошепотіла злегка ошелешено. Хоча десь підсвідомо розуміла, що не просто не проти того, що відбулось, а навпаки — бажає аби не зупинялось.

— Бо ти не дала договорити, — хмикнув вовчара, — Тепер у нас нове правило: якщо перебиваєш — я цілую.

Нарайя відкрила рот аби заберечити. Та іскринки в очах Кіліана зупинили її. Зрозумівши, що він не жартує, дівчина міцно стиснула вуста.

— Ну, це не те на що я очікував, але нехай, — знизав плечима Кіліан остаточно збиваючи Нарайю з пантелику.

— Твій кулон у мене. Міранда, гм, — він запнувся підбираючи слова, — вона була змушена зізнатись про крадіжку. І не лише про неї. Ось, — він дістав із кишені прикрасу та нахилившись почепив її на шию дівчини.

Нарайя з однієї сторони відчувала полегшення, адже нарешті Кіліан зрозумів, що Мірела вкрала кулон. Та з іншої сторони прикраса лягла на її плечі важким тягарем.

— Тепер ти точно знатимеш коли ми маємо зустрітись і не доведеться йти навмання, — іронічно зауважила дівчина.

— Я й раніше знав, — відповів Кіліан злегка грайливим тоном та нахилився до дівчини аби знову її поцілувати. Та Нарайя відхилилась.

— Що означає “знав раніше”? Скільки часу він в тебе? — промовила швидше, ніж усвідомила відповідь. Вона знала що скаже Кіліан, але не вірила.

— З того самого дня, як Мірела вкрала його в тебе.

— Але ж…

— Я приходив, бо хотів цього, Нарайє.

Дівчина вдивлялась в обличчя Кіліана та намагалась зрозуміти ту бурю, що штормила в її грудях. Вона обурювалась тому, що Кіліан тримав її під замком та приходив попри її бажання. Але водночас вона раділа тому, що він приходив за власним бажанням. Не тому що так треба. А тому що…

“Я заплуталась” — врешті подумки зізналась сама собі. Адже вона кохає Маверіка. І ненавидить Кіліана. Того самого пихатого й противного вовчару! Чи не ненавидить? Ненавиділа — так. Але тепер… Тепер Нарайя не була певна в своїх почуттях. Щось змінилося, а вона й не помітила цього. Пропустила той момент коли почуття змішались й залишились лиш слова. І лиш смерть Норін змусила задуматись про це та осмислити.

Увесь цей час, поки Нарайя подумки металась від однієї думки до іншої, Кіліан спостерігав за її обличчям. Ловив кожну зміну й терпляче чекав поки вона відповість бодай щось. Звісно, за договором дівчина мусить й надалі приймати його. Але ж він бажав аби це було не лише за договором. Він хотів, щоб це було за її бажанням. 

“І відколи вовк, та ще й альфа, став таким сентиментальним? Ще й через людську дівчину?” — запитував сам себе дивуючись тому, що відчував. “Це все смерть Норін та ненародженої дитини” — переконував себе. Але чим більше переконував, тим більше розумів, що все це почалось задовго до смерті Норін. Нарайя викликала бажання й він ішов за покликом.

— І що далі? — врешті промовила Нарайя, — Що чекає на нас обох?