-68-

Нарайя крокувала палацом слідом за Аланісом, опустивши голову та зімкнувши руки попереду себе. В її голові набатом звучала лише одна фраза: “Вона була вагітна”. Ця новина, котра мала б бути радісною та подарувати свободу не лише їй, а й іншим дівчатам, тепер приносила біль та розпач.

Як так? Бідна Норін! 

А Кілліан? Що буде, коли він дізнається? А якщо вже?

Серце Нарайї судомно стискалося від болю та жалю не тільки за померлою подругою, а її ненародженим дитям. Вона знала, що Норін була б чудовою матір'ю і точно б не залишила своє дитя. Жила б тут, серед вовків та їх традицій. А тепер…

Нарайя гірко зітхнула і одинока сльоза скотилася по її щоці. Важко було усвідомлювати, що Норін не повернути, що все закінчилося саме так, і що вона навіть не зможе попрощатися з подругою. 

— Нарайє, — тихо мовив до неї Аланіс, змушуючи її підійняти голову та глянути на нього. 

— Що?

— Мені шкода, що ти не можеш повернутися додому, але…

Вона обірвала його на пів фразі, мовивши:

— Але такі закони, — розпач заполонив кожен куток її душі. Втомлена, без надії та віри в щось краще та світле, вона хотіла одного — закритися у своїй кімнаті та плакати, доти, поки її біль не розчиниться в темноті ночі, — І ти нічого не можеш зробити. Я зрозуміла. 

— Все не так просто. 

— Ну звісно?! Все завжди не просто. Закони, дивні традиції, через які померла моя подруга! Ви обіцяли її захистити, а тепер що? 

Аланіс, котрий і так був хмурий, як грозове небо, спохмурнів ще більше. Він теж постраждав, йому теж боліло і що найгірше — він не мав права чинити самосуд, якби не хотів цього. 

— Думаєш, мені легко? Чи мені не шкода Норін? — мовив він, — Вона носила дитя мого брата.

Нарайя фиркнула, склала руки на грудях та відвернулася. Гнів і лють виринали з глибин її душі, заміщаючи собою розпач, розпалюючи її ще більше. Тепер їй не просто боліло, її наче роздерли на клапті, насипали туди солі і змусили терпіти. 

— Нарайє, — Аланіс взяв її за руку. Зап'ястя обпалило вогнем. Мітка знову загорілася і вона відчула дивні імпульси по всьому тілу. Неначе під її шкірою щось ожило і прагнуло вирватися на свободу.

— Відпусти, — промовила вона, вириваючи зап'ястя. Мітка пульсувала і це ставало дедалі нестерпним. 

— Тільки, якщо ми спокійно поговоримо. Я не хочу, аби ти ображалася на мене. Мені справді шкода, що не можу допомогти. 

Вона розвернулась, заглянула в очі Аланіса. Там, десь на дні, палахкотів крихітний вогник співчуття і жалю. Нарайя видихнула, опустила погляд. Мабуть, вона таки мусить змиритися з тим, що додому їй ніколи не повернутися. Принаймні, живою. 

— Вибач, я… сама не знаю, що на мене найшло. Смерть Норін… це так несправедливо. На її місці мала б бути я, розумієш?

Аланіс хитнув головою та відпустив руку Нарайї. Шкіра перестала палати від його дотику і вона відчула певне полегшення. 

— Не зовсім.

— Мірела нас підслуховувала, а потім вийшла зі свого сховку і почала ображати мене. І вона хотіла штовхнути мене, тільки Норін втрутилася, встала між нами і… Мірела штовхнула її. Я мала б померти, а не вона… 

Нарайя почала ридати, не стримуючи себе. Аланіс обійняв її, притис до себе, намагаючись заспокоїти та полегшити її біль. Але натомість, зробив ще гірше. 

В наступну мить з горлянки вирвався не плач і не стогін, а дикий рик. Тільки належав він не Нарайї, а Кіліану…