-67-

Кіліан підвівся й інстинктивно став так, аби затулити плечима Нарайю.

— Дівчина там, де їй місце, — сказав з надзвичайним спокоєм та твердістю в голосі.

— Ми ще не завершили допити, — промовив старійшина просверлюючи сина поглядом.

— Хіба вони потрібні, якщо все й так зрозуміло? Як взагалі можна було допустити щоб Нарайя, а не Мірела опинилась в темниці?

— Охорона зреагувала на слова Мірели, — промовив Аланіс поки батько з Кіліаном мірялися поглядами. Однак при згадці про охорону Кіліан перевів погляд на Аланіса, а тоді на Тео.

Вже й хотів вияснити на що дивились охоронці, яких він приставив до Нарайї. Однак вчасно пригадав про те, де вони знаходяться.

— Тут не місце це обговорювати. Тим паче, що Нарайя збиралась піти попрощатися з Норін. Аланісе, — повернувся він до брата, — проведеш Нарайю? А я поки я займусь справами, — Аланіс, не очікуючи такого прохання від брата не знав що сказати, тож просто згідно кивнув головою. Нарайя ж напружилась. Звісно, Аланіс був гарним другом. Але те, що Кіліан фактично приставив його до неї було неприємно й образливо. Він навіть не запитав чи хоче вона аби хтось був з нею!

Обурення величезною хвилею накотилось на неї. Та все, що вона могла це стояти мовчки й закусити губу аби не заперечити. Зрештою розуміла, він хоче поквитатися з Мірелою. Звісно ж, і сама була не проти взяти участь в суді проти неї. Зрештою, якби не Норін, то Мірела б убила її.

Важко вдихнувши дівчина визирнула з-за плеча вовка. Та єдине, що вона встигла вгледіти — це плечі неочікуваних відвідувачів та Аланіс, який ретельно вивчав брата та її.

— Вам варто поспішити. Щойно розберуся з Мірелою, дівчат буде відправлено за межу.

Кіліан наче бажав додати ще щось. Та, натомість, лиш підтиснув вуста й пішов слідом за старійшиною та шаманом. Нарайя якийсь час дивилась вслід вовчарі й дивувалась як дивно звучали слова “за межу”. Адже все своє життя вона пов’язувала їх із міфічним поселенням та вовками. Зараз же, опинившись тут, вона чи не вперше усвідомила, що “за межею” знаходяться люди.

— Ти точно хочеш піти? — запитав Аланіс трактуючи її задумливість як вагання перед прощанням з подругою.

Нарайя лиш кивнула головою. Аланіс простягнув руку та дівчина, пам’ятаючи про дивні відчуття після контакту з Аланісом, утрималась від зайвих дотиків.

— Я сама, — лиш промовила й Аланіс пропустивши її вперед повів дівчину до потрібної кімнати.

Як виявилося, йти було не так вже й далеко. Принаймні, заглиблена в роздуми, Нарайя не помітила як вони дійшли.

Тіло Норін лежало на підвищенні посеред доволі дивної зали. Поруч було кілька служниць та Лавена. Побачивши Нарайю вони відійшли на кілька кроків аби дати можливість їй попрощатися.

— Вона була вагітна, — з гіркотою в голосі прошепотіла Лавена до Аланіса. Той, широко розкривши очі, поглянув на матір, а тоді перевів погляд на Норін.

— Ще хтось знає? Кіліан?

— Я відправила людину сповістити про це. Але боюсь, аби через це він не зашкодив Мірелі. За договором це заборонено…

— До біса договір! — вигукнув Аланіс розізлившись, — Він вже порушений. Вона, — він вказав на тіло померлої дівчини, — Вона цьому підтвердження. Та негідниця вбила не лише її, а й твого онука чи онучку. І ти турбуєшся аби негідниці не зашкодили?!

— Аланісе! — спробувала зупинити його Лавена, та він не слухав.

— Сподіваюсь, хоч людський суд буде справедливим, — похитав він головою.

Норін хоч і не поверталась та чуда все, про що говорив Аланіс. Та хоч як намагалась не видати себе, та напружені плечі видавали її.

— Якщо вона була вагітна, то угода виконана? Ми можемо повернутись додому? — запитала поглянувши через плече на Лавену з Аланісом. Те, що вона побачила в їх очах було красномовнішим за будь-які слова.