-65-

— Це ще що таке? — промовив прискорюючи крок. Він не бачив обличчя та в груди закрадався страх що це Нарайя.

Щойно вовки відчули його наближення то відразу розступилися даючи Кіліану пройти. Опустившись на коліно він рукою прийняв волосся із обличчя дівчини. Жаль та полегшення змішались в одному видоху.

— Хто посмів? — рикнув піднявши голову й обводячи присутніх поглядом, повним гніву.

— Норін… — поруч з Кіланом опустився Тео, — Як же так?

— Як так сталося? — прогримів не зважаючи на почервонілі очі друга. Зараз він був для нього начальником охорони.

— Я лиш дізнався про загибель Норін, — глухо обізвався Тео погладжуючи волосся дівчини. Його тремтяча долоня ледь торкалася її тіла, наче боячись потривожити вічний сон, — Ще не встиг нічого зрозуміти. Відразу сюди примчав. Охоронці відвели до підземелля Нарайю, а твій батько спілкується з Мірелою.

— Нарайя в підземеллі? Хто наказав? — зірвався на ноги Кіліан.

— Так охоронці самі… Щойно Мірела їх покликала й розповіла що сталося…

— А вони самі куди дивилися? Я ж наказав…

Кіліан не договорив впершись поглядом в Тео. Лиш тепер зауважив як трепетно він переживає смерть Норін.

— Заберіть її звідси. Нехай Лавена займеться підготовкою до повернення її родині.

Не бувши певним, що Тео залишить Норін і займеться розслідуванням, Кіліан спершу попрямував до підземелля. Був певен, що Нараайя не винна й дарма сидить там. Звісно, кортіло якомога швидше поквитатися з Мірелою. Та все ж розум підказував що потрібно перше  визволити Нарайю.

Чим ближче підходив, тим швидшими були його кроки. По сходинах він заледве не біг. Нарайя була в камері в кінці коридору. Сиділа на лаві заховавши обличчя в руках. Охоронець сидів трохи неподалік. При виді альфі він відразу підвівся.

— Негайно відкрий! — рикнув Кіліан щойно наблизився.

Нарайя почувши голос Кіліана підвела голову й трохи затримавши на ньому погляд, наче пересвідчуючись в його справжності, знову заридала. Почувся важкий скрип і в камеру увійшов Кілан. Присівши навпроти дівчини охопив її руками та притягнув до себе в обійми. Нарайя пригорнувшись обхопила його за сорочку наче  боячись відпустити. Вона ридала оплакуючи подругу і через несправедливість яка привела її в це підземелля.

Кіліан продовжуючи обіймати дівчину однією рукою, іншою погладжував її бажаючи допомогти заспокоїтись. Вони так і сиділи поки Нарайя почала схлипувати та потроху заспокоюватись. Врешті підняла голову й поглянула на Кіліана. Його обличчя було так близько до неї, що вона могла розгледіти радужку його очей. Щось чарівне промайнуло поміж них в ту мить поки їх погляди були сконцентровані одне на одному.

— Це не я вбила Норін, — промовила Нарайя затинаючись поміж схлипувань.

— Я знаю.

— Знаєш? Але ж мені сказали, що тебе не було…

— Так і є. Поїхав відразу після сніданку.

— Тоді як…

— Бо я знаю тебе, Нарайє. Ти б не робила цього навіть якби тобі загрожувала смерть, — гірко всміхнувся Кіліан навіть не підозрюючи як непомітно в грудях дівчини розвивається нове почуття, — Ходімо, я проведу тебе до твоєї кімнати.

— Норін… Я б хотіла… — Нарайя знову запнулась заледве стримуючись аби знову не заридати.

— Її готують до повернення. Побачиш її коли закінчать. Гаразд?

Нарайя кивнула головою. Клубок, який запізніло стиснув горло, не давав говорити. Вибравшись із теплих обіймів Кіліана Нарайя спробувала підвестися та похитнулася. Спіймавши її Кіліан з легкістю підняв Нарайю на руки.

— Я віднесу тебе, — промовив й хоч Нарайя спробувала викрутитися та він лише сильніше пригорнув її до себе, — Не опирайся, прошу.