-64-

Відповісти Мірела не встигла, бо в приміщення увірвався, наче вихор, Тео. Його очі палали люттю та гнівом, а завивання вовка ледь не оглушило і самого старійшину. Він давно вже не чув та не бачив, аби хтось так побивався через смерть. Але, прислухавшись до завивань, він зрозумів одне — смерть людської дівчини Норін принесла смуток та печаль не лише в її дім, а в його. Від цього усвідомлення на душі стало гидко, і йому захотілося вмити не лише обличчя, а й руки. Бо ж в стінах його дому сталося непоправне, і смерть бідолашки тепер і на його совісті. 

— Хто? — заричав Тео, кидаючись вперед, — Вона? Ти? Ти це зробила? 

Нажахана Мірела втиснулася в куток кімнати та тремтіла, наче лань, котру збираються вполювати. Вона пошепки промовляла щось, і хитала головою. 

— Альфо, скажи, скажи, хто це зробив? — горланив Тео, роздираючи власну душу. Він горював настільки сильно, що готовий був роздерти вбивцю коханої. Так, Норін стала для нього тим промінчиком сонця, котрий не лише зігрів, а й подарував надію. І хоч він знав, що вона може стати обраною для іншого, все ж не покидав спроб пізнати її та продовжував тихо любити. І зараз, коли її життя відібрали, Тео був на межі. 

— Тео, ти мусиш опанувати себе і втихомирити свого вовка, — спокійним тоном відповів старійшина, — Зараз не час і не місце для помсти. Ти знаєш правила. Ми не вбиваємо з прихоті, це має вирішити суд. І на жаль, не наш.

Тео різко повернув обличчя у бік Мірели. Та все ще сиділа в кутку і тремтіла. Але, що дивно, вона не плакала. Чи то від переляку заціпеніла, чи від розуміння що старійшина не дасть її скривдити. 

— Молися, щоб це була не ти! — рявкнув Тео та вилетів геть, залишивши по собі лише їдкий запах горя та невиплаканих сліз. 

Старійшина сів назад у крісло, втомлено зітхнув та глянув на Мірелу. Її вигляд був огидний і йому, але не через те, що дівчина була страшною. Навпаки, зовнішньо вона була ще та красуня. А от нутро і душа у неї були гнилі і він відчував це. Але за таке не судять і він мав дізнатися, чи дійсно вона причетна до смерті Норін чи стала випадковим свідком злочину. 

Тим часом Кіліан повертався від дядька та тітки Діони додому. Він був злий, як чорт, адже його бета та подруга за сумісництвом, чомусь зникла, не повідомивши його про свій від'їзд. Вони мали поговорити і вона мала розповісти про вовка, котрий намагався виманити її з їхніх земель, влаштовуючи диверсії на краю кордонів двох стай, але вони так і не поговорили. Це бентежило Кіліана не лише як альфу, а і як друга. Він не знав у яку халепу потрапила Діона і тим паче не знав, як їй допомогти.

Взагалі останнім часом Кіліан почувався втомленим та переобтяженим обов'язками, відчував гніт відповідальності і іноді втрачав надії на те, що одного дня стане легше. Чим довше тривав відбір, тим сильніше та глибше він груз у своїх почуттях до тієї, котра могла і не стати його ніколи. Він картав себе за це, але не міг зупинитися. Ночі, проведені з Нарайєю стали його власним прокляттям, яке не міг зрозуміти та відпустити. 

Заглиблений у власні роздуми, Кіліан не помітив натовпу вовків перед двориком та входом у сад. Він неквапливо йшов, коли почув голоси і підняв голову, спрямував погляд туди, звідки чувся шум. Тривожність голосів та думок занепокоїли і його, а коли він почув слово “вбивство” і влетів у сад, наче вихор. Те, що побачили його очі, відмовлявся сприймати мозок. Тендітне дівоче тіло лежало на землі в калюжі крові.