-62-

Охоплена страхом Нарайя кинулася рятувати подругу. 

— Норін! Норін! — налякано промовляла, торкаючись обличчя подруги, потім рук, перевіряла чи є пульс, прикладала вухо до грудей, аби послухати серцебиття, та вже було занадто пізно. Норін померла моментально, отримувавши сильний удар в голову. Червона багряна кров окрасила землю під їхніми ногами. 

Сльози бризнули з очей Нарайї, тіло затремтіло, а до горла підступила нудота. Вона не могла повірити в те, що трапилося, і що Мірела настільки підступна та погана людина. Вона — справжній монстр тут. 

— Що ти наробила?! — закричала Нарайя не своїм голосом та кинулася до Мірели, хотіла вчепитися в її горло і задушити зміюку. Однак, не встигла. Не змогла. Бо поки Нарайя намагалася врятувати подругу, Мірела вже встигла покликати охорону.

— Дивіться, вона її вбила! — мовила Мірела до чоловіків, котрі з'явились раптово в саду, — Я бачила… бачила, як вона її штовхнула. 

Двоє сильних та високих охоронці підійшли до Нарайї та схопили за руки.

— Що ти мелеш? Зміюка! Це не я! — відровіла Нарайя намагаючись звільнитися та кинути з кулаками на Мірелу, але не могла. Вовки були куди сильніше за неї. 

— Ніби ти скажеш інакше, — іронічно, з насмішкою мовила Мірела, — Але я все бачила і тобі не відвертітися! — зло гримнула вона, і побачивши, як охоронці одягають на Нарайю кайданки, пішла собі геть. 

Тим часом охоронці вже вели Нарайю у невідомому їй напрямку. Вона намагалася звільнитися та сили були нерівні, а її спроби марними. Вмовляння теж не допомагали.

— Відпустіть мене! Ви робите помилку! Це не я! — та її слів ніхто не чув. Охоронці мовчки вели її. Нарайя оглядалася довкола, але не могла розпізнати цю частину замку. Тут вона ще не була. І нині не дуже хотіла, з огляду на ситуацію, та похмурість стін і дивний запах. 

— Куди ви мене ведете? — намагалася вивідати вона, але у відповідь отримала лише мовчання, котре з кожним кроком дедалі більше лякало її. Що тепер з нею буде? Невже повірять Мірелі? Невже альфа повірить, що вона… 

У Нарайі підкосилися ноги, вона невпевнено ступила і запнулася і так би впала, якби не охоронці. Вони втримали її у вертикальному положенні й вона не поранилася. Фізично, Нарайя була здоровою. А от її душа боліла, тремтіла. Страх, жалість, розпач та бентега сплелися воєдино і душили її. Норін… Її подружка… Дідько!

Нарайя схлипнула, сльози залили обличчя. Вона не могла, не хотіла вірити в те, що трапилося. В те, що все її життя перевернулося з ніг на голову через дивні традиції, дурний відбір, та цю жертву, котру має принести кожна людська дівчина, що потрапить у світ перевертнів.

— Куди ви її ведете? — в темному коридорі, котрим вони йшли, з'явився Аланіс. Нарайя зраділа його появі, як ніколи раніше. Він то точно не повірить, що вона могла нашкодити Норін. 

— До камери ув'язнених, — чітко відповів один з охоронців, а інший підтвердив кивком голови. Нарайя відчула, як холод огорнув її тіло, а ноги знову підкосилися. В'язниця? Її закриють? Знову?!

— З якої причин і хто наказав? — суворо мовив Аланіс, — Вона одна з обраниць для альфи. 

Нарайя полегшено видихнула, бо була певна, що Аланіс її врятує. Однак…

— Вона вбила одну з дівчат, і нам наказали взяти її під варту. 

— Я не… — шепотіла Нарайя, ковтаючи солоні сльози.

— Що? Кого?

— Одну з дівчат, — повторив охоронець.

— Я нікого не вбивала, — запротестувала Нарайя з останніх сил. 

— Це ще треба довести, — грізно прозвучало зовсім поруч і всі вовки, як один випрямилися та покірно опустили голову. В коридорі з'явився батько Кіліана та Алан

іса, разом з шаманом.