-57-

— Що цього разу? — спокійно запитала Нарайя попри бурю в грудях.

— І тобі доброго вечора, — хмикнув Кіліан спершись плечем в стіну.

Він склав руки на грудях й темна тканина натягнулася, підкреслюючи дужі м’язи. Незастібнута сорочка розкрилася оголивши торс. Мимоволі дівчина залюбувалася чоловічим тілом. Пам’ять підкинула відчуття тепла та ніжності його шкіри яке вона відчувала тієї ночі. Кіліан, помітивши це підняв кутик вуст, але нічого не говорив, а навпаки, спостерігав за дівчиною.

Зауваживши, що Кіліан мовчить Нарайя підняла погляд на його обличчя й зустрівши посмішку, відчула як починають палати кінчики вух.

— Подобається? — його вкрадливий голос прозвучав з легкою хрипотою від якої на тілі дівчини з’явились маленькі мурашки.

— Було б чому, — фиркнула Нарайя відводячи погляд від задиркуватого вовчари.

— Як не подобається, то чого ж розглядала?

— Ти так і не сказав чому прийшов, — змінила тему дівчина просвердлюючи чоловіка поглядом.

— Якщо скажу, що захотів провідати тебе, повіриш?

— Звісно ж ні, — чесно відповіла Нарайя ігноруючи інтуїцію яка буквально кричала про те, чому він насправді з’явився у її кімнаті. Сподівалась до останнього, що помиляється.

— А очі говорять протилежне.

— Сильно ти розумієшся в моїх очах, — фиркнула дівчина та все ж про всяк випадок опустила погляд до книги, яку тримала в руках.

— Сьогодні твоя черга, Нарайє, — промовив наче оголошуючи їй вирок.

Вона стиснула книгу й не підводячи голови уточнила:

— І як же ти це визначив, якщо я тут та ще й без кулона, — промовила з нотками відчаю та гніву в голосі.

— Навряд чи це зараз має значення. Важливо інше, — він замовк роблячи коротку паузу та Нарайя не стала чекати що він договорить. Відкинувши книжку вона підвелась.

— Ну звісно ж, твій спадкоємець важливіший за все, — вона потяглася до ґудзиків на кофті, яку накинула на себе надвечір.

— Дарма ти так, — похитав головою Кіліан.

— А що, не обов’язково одяг знімати? Можна й так? — дівчина завмерла сприйнявши його слова надто буквально.

— Я мав на увазі слова, — Кіліан нарешті відійшов від стіни та зупинившись за крок від Нарайї поправив кофтину яка почала сповзати з плеча, — Але раз ти почала говорити про одяг… То напевно так, він знадобиться. Ти ж не бажаєш йти в мої покої без нього?

— А я й не йтиму, — заявила дівчина набравшись сміливості. Зрештою, вона й так була покарана. Що ще вона могла втратити?

— Це як? — він підняв брову зазираючи дівчині в очі. Як же зараз шкодував, що його здібності не діяли на Нарайю!

— Ну якщо ти вже тут, то для чого йти кудись? Тим паче тут ти не зможеш обпоїти мене своїми зіляччями, — твердо заявила дівчина. На що Кіліан лиш засміявся.

— Я й не обпоював тебе! — помітивши, як скептично дівчина дивиться нього додав, — Те зілля лиш допомогло вивільнити твої внутрішні бажання.

Слова Кіліана були наче ляпас. Хіба могла вона бажати його, коли в думках був зовсім інший? Ні! Він обманює!

— Не віриш… — ствердно промовив чоловік бачачи як недовіра промайнула в очах Нарайї, — Ну гаразд, я покажу тобі, що мої слова правда, — промовив, знову потягнувши руки до її кофтинки. Щоправда, цього разу він вже стягував її. Як і інший одяг

Нарайя завмерла. Дії вовчари не піддавались її розумінню. Чому він так легко погодився з її словами? Невже обов’язок має таку владу над ним? Чи просто в нього є прихований план і він лиш присипляє її увагу. Відповідей не було. Як і сили протистояти звабленню альфи.