-55-

— А як же всесильність альфи? — промовила Нарайя повертаючи волосся на місце. Вона не знала, де й взялись сили на нахабство та все ж стояла із гордо піднятою головою та впирала свій погляд в очі Кіліана. Альфа теж не відводив погляд, а навпаки, дивився прямо, з викликом, неначе бажав загіпнотизувати її, і тілом котилися теплі хвилі жадання. На мить, Нарайї здалося, що вони не тут, не в кімнаті дівчат полонянок, а в покоях альфи. Що він досі тримає її у своїх обіймах та зводить з розуму доторками, поцілунками та словами. Що саме шепотів їй на вухо Кіліан, вона на жаль не пам'ятала, як  і не пам'ятала того, що саме відповідала. А може, це й на краще. Бо ті спогади, солодкі та ніжні, водночас були колючими. Вони отруюювали її свідомість, вселяли страх та паніку і вказували на одне — Нарайя негідна того кохання, яке їй пропонував Маверік. Тепер вона не зможе бути з коханим, котрому обіцяла всю себе на все життя. 

— То що, проковтнув язика? — не витримавши цих гляділок, уїдливо запитала вона. Хотіла ще щось додати, але навіть з охороною за дверима побоялася перейти межу. Бо задиратися до Кіліана людини — це одне, а роздраконити його звіра, якого вона бачила і злякалася, — то зовсім інша байка. І вона б точно не хотіла бути роздертою хижаком. 

Кіліан хитнув головою невдоволено, щось пробурмотів собі під ніс та відступив на кілька кроків. Різка зміна настрою вовкулаки занепокоїла Нарайю ще більше. 

Невже він збирається вигадати спеціальне покарання для неї? Чи вже вигадав?  Або ж ніякого покарання не існує, а він просто злиться, адже тепер руни не вкажуть на не, Нарайю, і він не матиме впливу ні на її життя, ні її тіло. 

— Що ж, мабуть, покарання не існує, — іронічно мовила вона, ступаючи крок вперед. Вона збиралася чкурнути щодуху і втекти від Кіліана якомога далі. Його присутність, попри всю зухвалість та сміливість дівчини, все ж турбувала її й воскрешала в пам'яті небажані спогади. 

— Існує, Нарайє! — гнівно мовив він, зиркаючи на неї з-під лоба, — Скажи, куди ти діла кулон і ми його повернемо поки не пізно. А потім, — він оглянув кімнату, наче шукав щось чи когось і стишено мовив, — А потім ти відповіси за цей безглуздий вчинок переді мною.

Нарайя закотила очі. 

— Ти можеш хоч на хвилинку зупинитися і подумати? — Кіліан вирячив очі, — Так, подумати, заховавши своє велетенське як цей замок его, і почути мене — я не ховала кулон! Я не дурепа! — вона інстинктивно піднесла руку до шиї та торкнулася того місця, де був колон і відчула якусь порожнечу в душі. 

— Гаразд, — Кіліан склав руки на грудях, від чого його одяг натягнувся в потрібних місцях, демонструючи міцну статуру чоловіка і Нарайї стало парко. Вона все ще пам'ятала його обійми, шершавість долонь на її шкіри і як пахло повітря довкола них, коли вона засинала огорнута його міцними руками, неначе найцінніший скарб. Можливо, все було не так красиво, як вона пам'ятала чи хотіла пам'ятати, але лише думаючи про вчорашню ніч таким чином, їй боліло менше, — Тоді, де він? Кому ти його віддала?

— Та не віддавала я! — репнула Нарайя. Її нерви тягнулися, як тятива на арбалеті й вже цілилися вистрілити у впертого альфу. Їй кортіло зачепити його за живе, але вона не знала, чи бодай щось в цьому житті цікавить Кіліана крім нього самого. І можливості розважитися з черговою людською дівчиною. Та йому навіть перед нареченою не соромно! Відправив дівчину кудись, чекати поки награється тут в гарем. 

— Гаразд, хто взяв? — спокійно запитав він. 

— Хто-хто… — Нарайя хотіла розказати, що їй зробила Мірела, але страх, що кулон повернеться на її шию — лякав. А якщо вона промовчить? Скаже, що не бачила нападника? Або ж…