-54-

Аланіс винувато опускає очі та відводить погляд. Вочевидь зрозумів, що начудив та ще й підставив Нарайю. 

— Я не звинувачую, я запитую. Для початку, — чеканить кожне слово альфа, і жилка на його шиї запульсувала з нестримною швидкістю, розганяючи по венах кров в переміш з адреналіном, котрий він отримав щойно міцний кулак брата зіткнувся з його губою. І поцілив же, чортяка малий! 

— Для початку? — зухвало перепитала Нарайя, наче й не боялася наслідків та можливого покарання через інцидент, котрий трапився не з її вини, — бо вона нікого силоміць не тягнула в покої альфи та не змушувала махати кулаками, — але котрий так чи інакше зв'язував її з розбитою губою альфи. 

— Саме так. І якщо відповідь мені не сподобається, то… — Кіліан навис над нею, обпалюючи поглядом. 

— То що? — підірвалася на ноги вона. Тео сіпнувся вперед, аби бути ближче і в разі чого стати перепоною між двох вогнів й не дати їм спалити все довкола. Він бачив який Кіліан напружений, відчував його емоції, нині краще ніж свої, але  й розумів стан наляканої Нарайї, — Що ти мені зробиш? Вкрадеш, замкнеш в чортовому замку, знехтуєш правом на свободу? — з образою мовила Нарайя. 

Охорона, переглянувшись, взяла та вивела з кімнати Норін, Аланіс стиснувши кулаки теж вийшов та ледь прихилив двері, залишаючи Кіліана та Нарайю під наглядом Тео. Але і той ловив себе на думці, що варто вийти та почекати поки обоє виговоряться, і зрештою зник за дверима, — А ні, чекай, це все ти вже зробив!  І навіть більше — вкрав мій шанс на щастя та кохання… — останнє її слово розчинилося гірким присмаком на його губах. 

Кіліан притягнув Нарайю до себе та поцілував. Цілував не ніжно, не лагідно, не так, як робив це всю ніч. Зовсім ні. Цього разу це був вимогливий поцілунок, сповнений образи, гніву, люті та дикого бажання не лише самого альфи, а й його звіра. 

Нарайя пручалася лише перших кілька секунд, а потім здалася, бо її думки все ще перебували під впливом тих емоцій та почуттів, котрі полонили її тіло та душу в ночі. І відчувати присмак вмілих поцілунків альфи їй хотілося до нестями. Та щойно рука Кіліана ковзнула по спині вниз, вона опамяталася та вкусила його за губу. Ту саму, в котру поцілив Аланіс. 

— Не смій, не смій мене торкатися… — мовила Нарайя, відштовхуючи від себе Кіліана. На її язиці залишився присмак крові вовкулаки.

— Вночі ти не так говорила, — відповій їй він, вибираючи тильною стороною руки губу. Кров цівкою стікала вниз, залишаючи сліди не лише на його шиї,  а й одязі. 

— То була не я, то все твоє зілля. Ти мене напоїв. 

Він посміхнувся так, наче вона сказала найбільшу у світі дурість. 

— Впевнена? — Нарайя вже ні в чому не була певна, адже власне тіло зрадило їй і один лише поцілунок воскресив у пам'яті нічні любощі та запалив іскру жадання. І думала вона лише про владні обійми нестерпного альфи. 

— Я… я… — вона не змогла відповісти, адже між реальністю та вигадкою не бачила різниці. 

— Де твій кулон? — Кіліан ступив крок вперед, оглянув ретельно Нарайю, та прикраси так і не знайшов. — Ти не можеш, не маєш права його знімати, — нагримав він, відкидаючи волосся з плечей та оглядаючи її шию. Там виднілася тонка червона лінія — слід який залишився на шкірі від зірваного ланцюжка, — За це тебе покарають… і навіть я не врятую…