-52-

В очах Мірели палахкотіла люта ненависть  і здавалося, що вона була готова розірвати Нарайю голими руками. 

Невже їй аж так сподобалося бути бранкою вовка? 

— Я не дам тобі вкрасти мого альфу! — сердито мовила Мірела наступаючи. Нарайя ж ступила крок назад, інстинктивно стиснула руки в кулаки та подумки готувалася до найгіршого. 

Вона, звісно, не боялася Мірели, бо то лише така ж людська дівчина, як і вона, проте конфліктувати не хотіла. Не тут і не зараз. І вже тим паче не через якось там вовка. 

Ніжні дотики, пристрасні поцілунки… 

В пам'ять врізалися події минулої ночі, огортаючи тіло Нарайї теплим пледом. Вона відчула приплив енергії та те, як мітка на руці наче ожила і тепер її шкіра в тому місці горіла. 

— Він не твій… — не надто сміливо, але зухвало зірвалося з вуст Нарайїй у Мірели очі полізли на лоба, а рот скривився у дві тонкі дуги. Взагалі Мірела не була страшненькою, але коли от так от гнівалася, то нагадувала злу відьму. 

— Він буде мій, і тільки мій! — люто гримнула Мірела та скоротивши відстань між ними, вчепилася руками у волосся Нарайї. 

Від неочікуваності Нарайя злякалася та закричала. І так гучно, що здавалося весь замок чув її крик. Але вона не відступила і почала відбиватися, атакуючи Мірелу. Вона кілька разів вдарила її по руках та спробувала відштовхнути, але та надто міцно вчепилася у її довгі коси. Це було до біса боляче. В Нарайї на очі виступили сльози. 

— Відпусти! — репетувала Нарайя, продовжуючи чинити опір та лупасити Мірелу по руках своїми долонями. Але та  й не думала відступати. Вочевидь, надто цінною для неї була можливість стати матір'ю нащадка для альфи. Або ж, вона була божевільною і мріяла про таке сумне життя. 

— І не подумаю! Поки не розберуся з тобою! — вона смикнула за волосся раз, другий, а тоді відштовхнула Нарайю і та впала, приземлившись на п'яту точку. Та для Мірели і цього було мало. Вона нависла над дівчиною та з усього маху дала їй ляпаса та розбила губу. 

— Що ти коїш?! — репетувала Нарайя і спробувала підвестися. Вона і не думала схиляти голову перед цією невігласкою.

— Замовкни! — Мірела вдруге вдарила Нарайю та схилившись до неї, зірвала з її шиї кулон, — А це я заберу собі, аби ти зрозуміла, що не варто плутатися мені під ногами, — вона плюнула на сукню Нарайї та швидко втекла, почувши шум в іншому кінці коридору. 

Нарайя дивилася їй  в слід, але вже нічого не могла зробити. Мірела зникла, і її кулон разом з нею. 

Вона приклала руку до шиї, там було пусто і чомусь на душі стало сумно. В очах вже блищали сльози, котрі струмком стікали по щоках. Нарайя витерла по черзі щоку і неквапливо підвелася. У вухах трохи шуміло, а перед очима все розпливалося. Вона ступила крок, потім ще, обережно тримаючись рукою стіни. 

Що тепер буде? — промайнуло в думках, — Чи не покарають її за втрату кулона? І як довести, що його вкрала Мірела? І для чого?

Та не встигла Нарайя дійти до своїх покоїв, як перед нею з'явився Аланіс. Він підскочив до неї, обійняв за талію та взявши пальцями її підборіддя, підійняв голову догори. Мить роздивлявся її, пильно та уважно, а тоді раптово відпустив. 

— Я його вб'ю! — злісно мовив і оминувши Нарайя, слідував в бік покоїв Кіліана.

— Аланісе! Ні! — тільки й встигла прокричати йому вслід Нарайя.