-51-

Прокинувшись під ранок Кіліан поглянув на дівчину, що мирно посапувала поруч. Першим поривом було бажання розбудити її поцілунком та повтори те, що було двічі від учорашнього дня. Та він стримав себе. Нагадав, що для першого разу їй може бути надто. Це вже наступного разу можна буде не стримуватись.

“Наступного разу”. Кіліан, скривившись, фиркнув. Скільки ще дівчат з’явиться у цьому ліжку перш ніж настане черга Нарайї? Та й як настане, то тоді що? Звідки раптом таке бажання? Відповісти він поки не міг. Повернувшись горілиць він поклав руки під голову та закрив очі. У нього є ще кілька годин для сну. Все інше потім.

Нарайя прокинулась вже тоді, коли перші промені сонця торкнулись поверхні землі. Майже кожен м’яз у її тілі болів чи нив. Поруч завовтузився Кіліан й дівчина геть затримала дихання аби його не збудити.  Коли пересвідчилась, що той таки спить, полегшено видихнула. Їй потрібно було розібратися з собою, а тоді вже говорити з Кіліаном. Вона розуміла, що він її обпоїв. Але ж і помутніння розуму не було. Просто в один момент її емоції зрівнялись. Змінили пріоритети. Зник страх і… І почуття провини. Нарайя не знала скільки діє ця магія. Тож прагнула десь заховатися поки не закінчиться цей час. Про те, що він може не скінчитись вона не хотіла думати. Бо ж тоді виявиться, що вовк не такий вже й страшний. Та й обряд, до якого її змусили, має приємні сторони. Нарайя закрила очі й зітхнула.

— Еліксир не діє довго, — раптом пролунав рівний голос Кіліана. Судячи з ноток все ще сонний. І, певно ж, еліксир все ще діє. Бо ж чому замість обуритись вона просто мовчить? — Він приглушує страхи та звільняє потаємні бажання, — додав Кіліан вирішивши, що Нарайя так чи інакше буде вимагати відповідей про цей напій.

— Він на тебе теж подіяв? — запитала дівчина так і не відкривши очі. Запала тиша й вона ледь повагавшись привідкрила одне око. Вираз обличчя вовчари був надто дивним, аби спостерігати за ним крізь щілину й вона повноцінно розплющила очі.

— Гадаю, що так, — врешті промовив альфа підозрюючи, що ота його доброта стосовно Нарайї теж наслідок дії магії. Раптом дівчина розсміялась. Щиро. З веселістю. Її сміх нагадував мелодію, яку раптом обірвали.

— То ти обхитрив сам себе? — припинивши сміятись промовила Нарайя, — Більше не роби так зі мною. Ніколи.

— А то що? — підвів брову Кіліан. Нарайя знизала плечем.

— Ще не знаю. Але точно щось не приємне.

— Ти не перша мені погрожуєш, — зауважив Кіліан та підвівся з ліжка. Нарайя ж різко відвернулась. За що тримала легкий смішок.

— Ти отримав те, що бажав. Я можу йти? — запитала не повертаючи до вовка голови. Зміна тону й те, що дівчина не дивилась в його сторону зачепило Кіліана. Та він не мав причин її затримувати.

— Можеш, — подібно Нарайї рівним та прохолодним тоном відповів він.

Дівчина відразу ж підвелася та попрямувала до дверей. Варто було їх відкрити як показались охоронці. Їх списи перегородили дорогу дівчині, а очі підвелись до альфи. Той махнув рукою дозволяючи Нарайї вийти й охоронці відступили. Нарайя поспішила піти геть. Зараз вона бажала прийняти душ та прийти до тями. Однак варто було опинитися в крилі, який виділили для неї та інших дівчат, як дорогу їй перегородила Мірела.

— Треба ж, з’явилась, — промовила скрививши вуста, — Ось і розкрилась твоя двулика сутність. Але правила є правила. Гадаю, невелике покарання нагадає тобі про це.