-50-

Нарайя не знала, як опиратися тому вихору пристрасті, що захопив її, коли губи альфи владно й водночас ніжно полонили її. Те, що вона відчувала під час їхнього першого поцілунку, тепер здавалося лише тінню — слабким відлунням того вогню, який розгорявся всередині. Вона палала, немов свіча, і кожен дотик Кіліана лише підливав масла у це полум’я. Його руки були впевненими, але водночас — лагідними, і в них вона раптом відчула себе не полонянкою, а тією, кого оберігають. І це лякало. Бо вона ж не знала інших почуттів, не мала інших думок про нього, аніж як про звіра, що викрав її у коханого. 

Ніякої симпатії. Ніякого співчуття. Лише гнів та образа на нього, його рід та йому подібних. І здавалося, що так буде завжди. Однак, це тривало лише до певного моменту. Як і її страх перед невідомим. 

Поступово страх Нарайі відступив, наче ранковий туман, і її тіло стало легким, невагомим. І наче наповненим невідомою їй донині енергією. Невже так діяла магія рун? Нарайя не знала відповіді, а шукати її не було часу, та  й Кіліан не поспішав покидати своїх намірів та відпускати її. Не тепер, коли її кулон сяяв яскравим світлом. 

Черговий цілунок змусив її мляво видихнути та прикрити повіки. Вмілі губи Кіліана дарували неймовірне задоволення стираючи з пам'яті те, як цілував її Маверік. Та й взагалі, складалося враження, що вона зуміла забути всіх і вся, потопаючи в обіймах альфи. І її власні бар’єри танули в його міцних руках, а шепіт голосу, хриплуватого й небезпечного, огортав її, наче м’яка ковдра. Цей голос обіцяв захист і спокій — і водночас будив у ній щось древнє, первісне, жадане.

Нарайя вже не боялася. Більше не боялася. Навпаки, вона осміліла настільки, що поклала руки на його оголені плечі, обійняла за шию та дозволила підхопити себе й нести до великого ліжка. Туди, де час переставав існувати. 

Кіліан поклав її на простирадла, вкрив собою і знову торкнувся губами — так ніжно, що в неї перехопило подих. А в животі з'явилися метелики. Це було магічно та нереально. Вона вже не розуміла, де знаходиться, бо від кожного поцілунку світ розчинявся, думки зникали, а серце калатало, мов проживало найважливішу мить її життя. 

Вона більше не думала, а лише відчувала: тепло рук Кіліана, його силу, ту тремтливу ніжність, яку він ретельно приховував від усього світу, але не від неї. І те, як жадібно він цілував її кожен наступний раз. Так, наче був спраглий і ніяк не міг напитися життєдайної водиці. 

— Не бійся… — прошепотів він між поцілунками, доторкнувшись до її щоки. Його голос був тихим, звабливим, — Я ніколи не завдам тобі болю. 

Вона хотіла відповісти, кинути якусь жартівливу фразу про його самовпевненість, але слова розчинилися в новому поцілунку. Тільки відчуття — хвиля за хвилею — підіймали її все вище, туди, де не було страху, лише він, вона і вогонь між ними. Вогонь, котрий палав у їхніх серцях та на її шкірі. 

Мітка, котра була на руці дала про себе знати, обпікаючи шкіру, змушуючи Нарайю прикусити від болю нижню губу. Але біль швидко минув, щойно Кіліан торкнувся зап'ястя губами. Поцілунок за поцілунком він затягував Нарайю назад у вир емоцій та відчуттів, жадаючи не просто зробити її своєю, а бути з нею єдиним цілим.