-49-

Кіліан цілував дівчину так наче зганяв на ній злість за її ж слова й водночас зцілював від цієї ж злості. Десь на задвірках свідомості він розумів, що вчиняє не правильно. Але нічого вдіяти з собою не міг. Ця тяга була сильнішою за нього. Він наче бажав напитися життєдайної водиці. Ба більше. Навіть, якби в цю хвилину хтось сказав, що на вустах дівчини отрута, то б все одно не зміг відірватись.

Нарайя ж опиралась. З усіх сил стукала кулаками по плечах вовка, але він наче не відчував їх. Принаймні, власне тіло заболіло дівчину швидше, ніж це подіяло на Кіліана. Врешті зупинивши супротив дівчина безсило опустила руки, хоч якоїсь миті й поривалась покласти їх на плечі альфі. Та, на щастя, вчасно опам’яталась.

Щойно вона припинила супротив їх поцілунок став глибшим та цільнішим. Наче до цього їх розділяв бар’єр, який було тепер забрано. Тіло почало реагувати й відгукуватись. Вона, навіть, зробила кілька рухів у відповідь. Так, як навчав Маверік. І заклякла.

Сльоза скотилась по її щоці спинившись на ніжних вустах. Відчувши присмак солі Кіліан зупинився. Понад усе він не любив жіночі сльози. А зараз і поготів.

Відступивши на пів кроку він поглянув в обличчя дівчини. Попри те, що її очі злегка почервоніли вона все ще була рішуче налаштованою, хоч Кіліану здавалося, що йому все ж вдалося покорити її своїм поцілунком. Але вираз її обличчя був нічим в порівнянні з тим, що він побачив опустивши погляд нижче. Не вірячи власним очам альфа кліпнув кілька разів аби переконатись, що це йому не ввижається.

— Безсоромний, — прошипіла дівчина зібравши всю силу духу воєдино, — Гадаєш, якщо я проста людина, то можеш вчиняти так, як бажаєш кожного разу, як тільки бачиш мене? Чи не достатньо того, що тобі ледь не цілий гарем подали? Краще б дочекався вечора і розважався з новою здобиччю рун.

Кіліан, ледь всміхаючись одним лиш кутиком вуст терпляче вислуховував претензії Нарайї. Вже не вперше він чув її звинувачення. Та тепер був певним, їх потрібно припиняти. Інакше навряд чи щось вийде з цього хорошого. Дочекавшись поки дівчина виговориться, він почав говорити повільно, але з натиском.

— Усе? Виговорилась? А тепер послухай мене, — він знову наблизився до дівчини та злегка навис над нею поставивши позаду руку, не даючи можливості утекти, — Це востаннє ти скиглила й згадувала про свого ніби нареченого. Ти ніколи не задумувалась, чому руни обрали тебе, якщо в тебе була така істина любов з тим смертним? Подумай. Але не сьогодні. Бо сьогодні ти — моя, — він простяг вільну руку до грудей дівчини й обхопивши пальцями кулон підніс його на рівень очей Нарайї, — Ти ж чудово знаєш що це означає.

Нарайя, не вірячи побаченому, заклякла. Через слова Кіліана страх разом зі словами застряг в горлянці. Як могло статись, що її кулон світився? Адже є ж іще інші дівчата! Вона була не готова… Ні…

Відпустивши кулон Кіліан обхопив зап’ясток Нарайї та потягнув її за собою.

— Куди ми йдемо? — врешті опанувавши себе запитала дівчина.

— У мої покої, звісно ж, — хрипло відповів вовчара в передчутті особливого.

— Але ж… Але ж… — дівчина розгубилась не знаючи, як заперечити Кіліану, — Ще ж не вечір! Ще ж якийсь ритуал має бути…

Кіліан різко зупинився через що дівчина спіткнулась й опинилась в його обіймах.

— А нащо чекати так довго? Тим паче ти ж все одно не мала чим зайнятись.

Він знову попрямував до замку. Нарайя, розуміючи, що нічого не вдіє, лиш тупцювала за ним. Охорона, вгледівши альфу з дівчиною, може й здивувались, але відступились пропускаючи його в середину. І, лиш коли двері кімнати закрились за альфою, воїни переглянулись між собою та зробили кілька кроків вперед, аби не тривожити усамітнення альфи.

Щойно вони увійшли до кімнати, Кіліан всадовив дівчину на м’яке крісло, а сам почав перебирати якісь невеликі баночки на столику поруч. Врешті знайшовши потрібний простягнув його Нарайї.

— Що це? — поцікавилась дівчина відчуваючи, як її тіло починає здригатись від страху.

— Маленька допомога твоєму тілу й розуму, — твердо промовив Кіліан, не зрушуючи з місця руку.

— Хочеш обпоїти мене?

— Просто випий, — зціпив зуби Кіліан. Розумів, що навіть якби й розповів детально, як саме вплине напій, то б Нарайя не повірила. Лишалось лиш змусити її випити його та зачекати поки він подіє.

Але Нарайя опиралась.

— Звідки мені знати, що ти не хочеш зашкодити? Сам же не п’єш такого…. — додала вже тихше. І тут Кіліан вчинив дещо неймовірне на погляд Нарайї. Він влив вміст пляшечки собі до рота, а тоді нахилившись до неї поцілував й не відпускав доти, доки вона не ковтнула увесь напій.