-48-

Бажання Нарайї зайняти руки роботою, аби голова відпочила, перемогло і вона таки покинула сад та вирушила на пошуки когось, хто міг би провести її до Тесси. На щастя, довго шукати не довелося, бо коридором їй на зустріч крокував Тео. 

— Привіт… — протягнула вона, зупинившись і ледь всміхнулася. 

Тео підійняв на неї погляд, змірявши від голови до п'ят і мовив:

— Вітаю. А ти чого тут? І де охорона? 

Нарайя знизала плечима. Вона й не думала шукати когось, аби її охороняли в саду від кущів. 

— А я… Я… — вона не знала, як краще відповісти, бо казати, що сама покинула покої без дозволу не хотіла, бо їй можуть заборонити йти до Тесси, або ще якось покарають. Це ж вовки! — Я хотіла піти до Тесси та допомогти їй, вона мене запрошувала. 

Тео покрутив мордякою і відповів:

— Ти не можеш піти туди сама. 

Нарайя закотила очі. Наче вона цього не знала. 

— А ти можеш мене провести?

Вона б попросила Аланіса, і він, мабуть, би й погодився, але дивна реакція її браслета на нього кожного разу впевнювала Нарайю, що їм варто триматися на відстані один від одного. Як мінімум для її безпеки. 

— Не можу, бо у мене є інші справи. До того ж треба повідомити Лавену або альфу, що ти кудись зібралася, а не… 

— А не “що”? — розізлилася вона, — Це місце — якась в'язниця. Нічого не можна, нікуди не можна, тільки бути покірними та служити, і бути посудиною для… — її злість набирала обертів настільки швидко, що Нарайя навіть не усвідомлювала що говорить і кому, і тим паче не чула, як ззаду підійшов інший вовк. Тільки коли Тео сіпнувся та став втягнувся, наче струна, вона зрозуміла що ззаду хтось є і запнулась. 

— Чого замовкла? — сердитий тон голосу альфи пробирав до кісток, огортаючи тіло серпанком тривоги. Нарайя повільно обернулася та глянула на Кіліана — він досі був у людській подобі, але вона чомусь бачила перед собою іншу його іпостась — величезного вовка, котрий днем раніше ледь не роздер її. А потім… потім пристрасно поцілував. 

Спогад про поцілунок змусив її почервоніти та практично відчути себе так, наче вона скоїла злочин і заслуговує на покарання. 

— То що, язика проковтнула?

Нарайя кліпнула і пересиливши себе та власний страх, задерла підборіддя і мовила:

— Яка різниця, що я скажу? Мене і так ніхто не почує. Моя думка тут не важлива. Жодної з нас. 

Вона склала руки на грудях та войовничо дивилася на альфу, попри те, що все ж боялася його. Можливо, не так альфу людину, як монстра, що ховався всередині нього. Його великі лапи, морду та яскраві очі вона пам'ятатиме завжди. І хтозна, яи коли-небудь зможе думати про вовків так, як Тесса з теплом, ніжністю і без образи та огиди.

— Я, мабуть, піду собі, — сказав за її спиною Тео, вочевидь, не бажаючи бути свідком того, що зібрався з нею зробити альфа. Бо його погляд не просто палав, він метав блискавиця і був таким де похмурим, як грозове небо восени. 

— Іди, — коротко відповів Кіліан до Тео, не відводячи погляду від Нарайі. Її шкірою пробіглася зграя уявних мурашок, змушуючи хвилювання лише зростати. 

А якщо він знову мене поцілує?  — несподівана думка налякала її. 

— Я теж піду, — сказала вона і розвернулася, аби кинутися навтьоки та міцна чоловіча рука схопила її зап'ястя і потягнула назад. 

Нарайя похитнулася і вмить опинилася в обіймах Кіліана, взята в полон та притиснута до його міцного тіла. Її груди впиралися в його грудну клітку та ритмічно рухалися, здавалося майже в унісон, як і серця, котрі шалено стукотіти, розганяючи кров по венах. Нарайя задерла голову та прошепотіла:

— Не варто… — але її ніхто не почув і решта фрази потонула в пристрасному поцілунку.