-47-

Нарайї на мить здалося, що Діона кепкує з неї. З чого б вона мала здавати її? Та й взагалі, які у неї з Кіліаном можуть бути розмови?

— Навряд чи він точитиме зі мною ляси,  — прошепотіла дівчина наслідуючи тихий тон Діони, — Та й з чого він має питати про тебе у мене?

Діона відкрила рот аби щось сказати, але завмерла й закривши рот лиш знизала плечем.

— Хто зна, всяке буває.

— Розмова з вовком буде зайвою,— пробубніла Нарайя й, спохватившись, повернула голову до Діони, — Пробач, я не те…

— Все гаразд, я зрозуміла, — спробувала її заспокоїти Діона побачивши як в очах дівчини промайнув жах, — Тим паче в мені є й людська кров.

— Точно, я й забула, — кивнула дівчина повертаючи голову до стежинки та гучно ковтнула слину, яка, у відповідь на переляк, миттєво наповнила її рот.

— Не опирайся, — раптом промовила Діона. Поруч вже не було чути вовків й вона припинила шепотіти та вмостилась прямо на траву, — Повір, магія рун не обрала б тебе, якби це шкодило твоїй долі.

— У мене там все життя зруйнувалось! Наречений… Ти хоч уявляєш як йому… А мені? — Нарайя говорила уривисто, наче от-от заплаче. Але сльози не котились. Хтозна-чому. Можливо це Діона так впливала на неї. 

— Наречений кажеш…. блиснувши очима, — А якби я тобі сказала, що він не так вже й сумує за тобою?

— Маніпуляція аби я припинила нити?

— Та ні, — підтиснула вуста Діона, — Але ж ти все-одно не повіриш. Тож… якщо раптом Кіліан запитає про мене, то скажи, що не бачила мене.

— Та не питатиме він мене, — знову заперечила Нарайя, але Діона лиш посміхнулась й дивно поглянула на неї. Нічого не говорячи Діона пішла геть.

Тиняючись без діла Нарайя викинула з голови розмову з вовчицею. І не згадала б про неї, якби за обідом Кіліан не поцікавився куди зникла Діона. Нарайя прикусила губу аби не засміятися. Треба ж таке! Діона так уникала розмови з Кіліаном, що не прийшла на обід. А сюди ж традиційно приходили всі. Навіть попри опір.

Здивувало дівчину й те, що зазвичай гостра на язик Мірела, сиділа мовчки. Адже, як розповідала Норін, щойно вона опинилась у покоях, то почала вихвалятися тим, якою ж гарною була ця ніч. Запевнила, навіть, що Кіліан висловив жаль, що мусить дві наступні ночі провести з іншими дівчатами, а не з нею. Нарайя зраділа, що додумалась піти геть швидше, ніж та зміюка повернулась від Кіліана. І ось, тепер, дівчина була певна, що Мірела буде продовжувати у своєму дусі. Але ні.

По обіді дівчата розбрелися хто куди. Звикла до якоїсь роботи, дівчина не могла знайти собі місця. Можна було б знайти Аланіса, але навряд чи це було б вдалою ідеєю. Та й реакція браслета, коли він поруч, не надто подобалась їй. Можна було запитати Лавену чим їм дозволено тут займатись. Але і її не було. Тож забрівши у глиб саду дівчина вмостилась неподалік фонтану та спостерігала за тим як птахи п’ють воду та купаються в ньому.

Раптом їй спала на думку чудова ідея. Принаймні вона вважала її такою. Вона ж може теж піти до Тесси та допомогти їй. Так і час швидше йти, і поруч буде хоч якась людина, а не одні лиш вовки. Тепер лишилось одне лиш завдання: знайти того, хто проведе її туди. Адже вона боялась заблудитися. Та й хто зна, як відреагують мешканці на самотню людську дівчину посеред їх поселення.