-46-

Цю ніч Нарайя спала погано. Їй весь час снився ліс та страшний велетенський вовк, котрий гнався за нею аж до межій гарчав, змушуючи серце та тіло труситися від страху. Вона бігла, падала, підіймалася і знову бігла, щодуху було, змушуючи себе не здаватися і не зупинятися. Попри біль у ногах, втому та накази перевертня зупинитися.

Прокинулася Нарайя на світанку, мокра від поту та з шаленим серцебиттям, котре луною котилося по всьому тілу і ніяк не хотіло заспокоїтися. Розплющивши очі вона різко встала і сіла в ліжку. Повільно огляділася довкола, з сумом розуміючи, що страшний не лише її сон, а й ця реальність в якій вона нині живе.

Прокинутися після кошмару у замку перевертнів було неприємно, хоча й безпечно. Бо тут її охороняли краще, ніж будь-де і крім альфи, мабуть, ніхто б її не смів образити. А альфа…

Вона приклала руку до губ, пригадавши поцілунок і прикрила очі. Видихнула гучно, з образою на саму себе і стала одягатися. Хоч за вікном лише вставало сонце, і вона цілком встигала причепуритися до сніданку, Нарайя хотіла вийти у сад, прогулятися ним та вдихнути хоч кілька ковтків свіжого повітря. Бо стіни кімнати, та замку загалом, тиснули на неї, а їй хотілося свободи. Навіть від власних думок, котра раз по раз поверталися до того поцілунку і зводили її з розуму. 

Їй було соромно за свою слабкість. За те, що піддалася спокусі, котра неочікувано охопила її тіло та запалила розум, і за те, що не відштовхнула Кіліана тоді, коли це було можливо. Чому вона дозволила себе поцілувати? Та ще й пристрасно, наполегливо? Невже вона забула про Маверіка, дану йому обіцянку та свої почуття до нього? Чи може це вплив рун? Вовчі чари?

Від думок її починало нудити. І зрештою Нарайя вийшла з кімнати та пішла у сад. Довкола була купа охоронців і ніхто її не зупиняв. Вочевидь, розуміли, що нікуди вона не втече — слабка людська дівчина. І до межі їй не дістатися, якби вона того не прагнула. 

В саду було напрочуд тихо і ні душі. Нарайю це влаштовувало і вона з радістю пішла стежкою вглиб саду, роздивляючись довкола. Сад був дуже гарним і доглянутим. А різноманіття квітів, кущів та дерев вражав. У її селищі такого  й близько не було. 

— Привіт, — зненацька прозвучало десь зовсім поруч та неочікувано і Нарайя подалася назад  мало не перечепилася, але благо встояла на ногах.

— Ой, вибач, я тебе налякала? — з-за кущів вийшла дівчина. Та, котра в першу ніч перебування Нарайі в замку, повела її не в ті покої.

— Привіт. А ти? 

— Діона, — дівчина простягла руку Нарайі на знак привітання.

— А, то ти внучка Тесси. 

Діона кивнула і зиркнула кудись за плече Нарайі, а потім вхопила її за це плече та потягнула за собою. Нарайя не встигла оговтатися, а вже була за кущами звідки раніше вийшла Діона. 

— Чого ми… ховаємося? — запитала вона.

— Не “чого”, а від кого, — прошепотіла Діона, змушуючи Нарайю присісти, аби і її маківки не було видно з-за куща.  

— І від кого? 

Нарайі вмить стало смішно, адже вона ще ніколи не бачила в очах перевертня страх. А Діона явно боялася когось зустріти в саду. 

— Від Кіліана від кого ж іще, — буркнула Діона, пильно вдивляючись в зелень кущів перед їхніми очима, — Ти ж мене не видаси?