-45-

— Нічого іншого, що не робив іншим, — віддалено промовив Кіліан, — Відправив у виділені їй покої.

— Що? Вона ночувала тут?! — Аланіс обвів кімнату наче шукаючи підтвердження того, що дівчина тут ночувала, — Але ж це проти умов! — наголосив він раптом розізлившись на брата. Як він міг іти проти того, що давно визначено? Невже бажав накликати на їх рід гнів магії? І заради чого? Власного принципу? Аби довести щось? Та й взагалі, як могла дівчина опинитись тут? Адже вона йшла сама. Думки Аланіса миготіли з шаленою швидкістю, але нічого толкового вони не приносили.

— Ночувала, — невдоволено скривився Кіліан пригадуючи як Мірела липла до нього. Якби не вірив магії рун, то б і не повірив, що ця дівчина була недосвіченою, — І інші ночували. Я не розумію, малий, до чого розпитування з самого ранку? Чи, може, закортіло приєднатись до виконання ритуалу? Чи замінити мене? — невихлюпнута злість на прилипучу Мірелу, спокусливий цілунок Нарайї, вовка з дивною поведінкою, перелилася на брата, який з’явився з самого ранку із незрозумілими претензіями.

Відповісти Аланіс не встиг. У двері постукали. Щойно Кіліан дозволив увійти, з’явився охоронець який повідомив про те, що його чекає батько. Лишивши Аланіса без відповідей Кіліан попрямував до кабінету.

— Ти не відзвітував про поїздку, — промовив старий вовк щойно Кіліан увійшов.

— Чужаки не нападатимуть більше, — твердо промовив Кіліан. Власне він і був певен в цьому. Щоправда, перед цим він таки мав поговорити з Діоною.

— Хм, це добре, — батько пригладив сиву бороду наче сумніваючись чи говорити далі, чи ні, — А як відбір? Я не втручаюсь, але…

— І ти туди ж! — не втримався від саркастичного зауваження Кілан.

— Я всього лиш турбуюсь, аби все вдалося. Ти ж розумієш, це священний обов’язок.

—  Було б простіше, якби обирати міг я, — чесно промовив чоловік. Проте, маємо, що маємо.

— Тобі доведеться жити з цим, — зітхнув батько, — Бути альфою нелегко, але це те, що в крові. Тобі б не далось випробування, якби ти не міг його пройти.

Кіліан скептично хмикнув, але нічого не сказав у відповідь. Адже знав, що іноді його батько піддавався бажанню пофілософствувати.

Вийшовши від батька Кіліан хотів піти до Діони. Але його знову й знову відволікали. Якби він не знав Діону, то б подумав, що вона спеціально підмовила усіх, щоб уникнути розмови. За обідом виявилось, що дівчина ще зранку пішла до Тесси й досі не повернулась. В цю мить він і справді почав підозрювати, що подруга щось приховує. Але що?

Після обіду він попрямував з Тео на тренування.

— Ти надто напружений. Тебе наче щось турбує, — побіжно запитав друг відбиваючи випад альфи.

— А ти б не турбувався на моєму місці? — хмикнув Кіліан знову атакуючи.

— Ну не знаю, — він знизав плечем, — Пам’ятається, ти ніколи не гребував увагою дівчат. — резонно зауважив роблячи випад.

— Але я сам обирав їх. Та й вони всі були досвідченими. А тут… — Кіліан скривився.

— Поглянь на це з іншого боку! — запропонував Тео, — Адже це як чистий аркуш паперу. Ти можеш написати те, що бажаєш. Так і з дівчатами. Ти можеш навчити тому, що бажаєш. А тоді, коли одна з них лишиться, а я певен, що вона лишиться, зможеш відволікатися від Амаранти.

Через пропозицію друга Кіліан завмер якраз в той момент коли Тео атакував. Через це альфа гепнувся та відразу ж підскочив на ноги.

— І як тобі лиш таке в голову прийшло? — невдоволено скривився, — Я ще не завершив першого кола, а мене вже тисне все це. Та й Амаранта не заслуговує на таке ставлення.

— Але ж ти не кохаєш її.

— Це не привід для зради, — заперечив Кіліан свято вірячи в свої слова. Зрештою у нього були свої принципи. Які тріщали по швах через поцілунок з однією людською особою. Він злився і, водночас, шкодував, що не може втамувати своє бажання. Адже, щойно він спробує смак всього плода, то до нього вже не тягнутиме.