-43-

Нарайя дивилася вслід Кіліану та Мірелі відчуваючи полегшення. Сльози все ще текли по її обличчю змиваючи смак поцілунку, що й досі тримався на її вустах.

“Як він посмів?” крутилося раз по раз у її голові. Звісно, розуміла, що частково сама винна в тому, що не пішла щойно побачила його перед собою. Адже спровокувала його перетворення. Та хіба ж усі перетворення закінчуються так?

Вона глибоко вдихнула втягуючи повітря ротом та витерла сльози. Хоч як не бажала та потрібно було повертатися. Ще й так було дивно, що ніхто її не шукав. Тим паче, що кричала вона досить гучно.

Озирнувшись вона зрозуміла, що мусить йти тією самою стежкою, що кілька хвилин тому пішли Кіліан та Мірела. “Зміюка напевно радіє тому, що нарешті дісталась до барлоги вовка!” — подумки хмикнула дівчина. Вона йшла невеликими кроками втупивши погляд в землю.

— З тобою все гаразд? — тихо пролунало зовсім поряд. Серце впало в п’ятки, а тоді почало битись зі скаженою швидкістю. І, навіть, розуміючи, що це Аланіс, вона все ще не могла заспокоїтись.

— Тобі говорили, що не можна ось так підкрадатись? — видавила врешті з себе.

— Ну, я вже кілька метрів іду неподалік. Думав, що ти чуєш мене, але ігноруєш, — промовив заодно демонструючи ідеальну посмішку.

— Я просто задумалась.

— І що цього разу вчудив мій братик? — зацікавився хлопець. На думку Нарайї його тон був надто прискіпливим. І, чомусь, їй не хотілось відповідати.

— З чого ти взяв, що я була з ним?

— Кіліан спровадив охорону з того місця де ти кричала. Тож логічно, що він був з тобою, — на диво терпляче пояснив Аланіс. Хоч його погляд і досі вивчав дівчину.

— Я не бачила жодного з охоронців, — заперечила дівчина свято вірячи у власну правоту. Зрештою, вона б мала чути розмову Кіліана та охорони.

— Він зробив це ментально, — задумано промовив хлопець, — Розумієш, вовки спілкуються подумки…

— Я думала що вже все знаю про вовків, — перебила його дівчина, — Але ні. Не розповідай далі. Я просто не хочу цього знати. Тим паче, що я забуду про це коли повернусь додому.

— Якщо повернешся…

— Здається ми вже вияснили, що тут нікого з дівчат не вбивають. Це був лиш невдалий жарт твоєї матері.

— Я не про це. Нарайє, невже ти й справді не думала про те, що захочеш залишитись тут?

— Жартуєш? — Нарайя зупинилась та поглянула на хлопця, — Ні, не жартуєш, — промовила сама до себе, — Я гадала ти розумієш… Знаєш, я далі піду сама. 

Лишивши Аланіса позаду дівчина пришвидшила крок. Як же їй хотілося поговорити хоч з кимось, хто розумів би її. Хоча б трішечки. Але всі, наче змовилися, торочили про те, як тут чудово. Хіба може бути чудово коли серце тужить за коханим?

Повернувшись на подвір’я де був організований вечір вона оглянулась. Інші дівчата були досі тут. Як і більшість вовків. А от вхід до крила зі спальнями поки був закритий та охоронявся. Невже так оберігають альфу? Гадають, що хтось захоче зайняти місце Мірели? Пф, наївні. Вона сама кого хочеш витурить лиш би провести цю та наступні ночі з вовком. Зрештою, Нарайя була певна, якби Мірелу не спиняли, то вона б першою поперлася в його ліжко та нікого не впускала б. Тоді про порятунок прохав би сам альфа. Як там говорив Аланіс? Ментально?

І тут в її думки вихрем увірвалось питання, яке перекрило усі інші: Чи міг чути вовчара її думки? Бо якщо так, то тепер він точно знає, що його поцілунок сподобався Алані. І, навіть, на мить змусив забути про свої тривоги й думки про Маверіка. І тому вона плакала, а не через те, що він поцілував її.