-42-

Кілліан

Здається він здурів! Остаточно і безповоротно. Бо лише дурістю можна було б назвати те, що він щойно зробив! 

Уста Кілліана вивчали рот Нарайї. Повільно, ніжно, але лише якусь мить. Бо як тільки дівчина відповіла взаємністю, останні перепони у голові альфи пали і він посилив натиск. Цілував з бажанням та не властивою йому раніше віддачею. Так, неначе довго мав спрагу і нарешті міг її втамувати. 

Цілунок, котрий здавалося б тривав вічність, змусив його відчути не лише бажання Нарайї (дівчина важко дихала, її серцебиття пришвидшилося, а лагідні руки хаотично намагалися вхопитися за сорочку Кілліана та зім’явши її в долонях, втриматися на ногах), а й власну хіть. Зрозумівши, що людська дівчина палає так само як і він, Кілліан вирішив не зупинятися. І цілував Нарайю навіть попри те, що чув крики Мірели та звук її кроків, що наближалися. 

Здуріти! 

Хвилини йшли, а Кілліан не міг відпустити Нарайю, не міг вдосталь напитися нектару з її вуст та змусити і себе, і вовка відійти. Щось божевільне коїлося з ним та його сутністю. 

Вовк Кілліана вдоволено заскулив та навіть покрутився, виляючи хвостом. Хто-хто, а він був задоволений ситуацією, бо чи не вперше робив те, що хотів, як хотів і з ким хотів. Не за правилами, не за традиціями та без вказівки рун, останній вибір яких неймовірно бісив альфу. 

— Кілліане! — прозвучало гучніше, ніж йому хотілося почути. Мірела була уже близько і зупинити її силою думки він не міг. Адже це було б дивно і викликало б зайві запитання у такої приставучої особи, як вона. А йому і так вистачало клопоту з нею.

— Кілліане! — її кроки ставали все ближчими та гучнішими, і він відпустив Нарайю зі своїх обіймів. 

Дівчина розплющила очі та дивилася на нього так, як жодна інша раніше. Це було неприємно. Замість радості від поцілунку та усмішки на вустах, в її очах він побачив сльози. І це були не просто краплинки, то була справжня злива. 

— Ось ти де! — радісно вигукнула Мірела, опинившись на початку коридору. Побачивши Кілліана та Нарайю поруч гнівно зиркнула на дівча, — А що це вона… — та договорити Кілліан їй не дав. Він різко розвернувся та закривши Нарайю за своєю широкою спиною, рушив у бік Мірели. 

— Потім, поговоримо, — подумав Кілліан, сподіваючись, що до того часу дівчина не накоїть дурниць через його імпульсивний вчинок. 

— То про що ви тут говорили? — щойно Кілліан став поруч Мірели, запитала вона, — Вона хотіла тебе звабити, так? Полізти поперед мене? 

Спокій та задоволення, котре наповнювали його миттєво згасли й поступилися люті та гніву, щойно Мірела відкрила рот. Його очі спалахнули та вогник відразу погас. Кілліан взяв Мірелу за руку та потягнув до своїх покоїв, аби виконати священне передбачення рун. 

— Якщо помовчиш, буде набагато краще! — буркнув Кілліан, заводячи Мірелу до кімнати. Дівчина навіть не пручалася, навпаки, йшла наче королева, майже на ходу стягуючи з себе одяг. 

Кілліан шумно видихнув, не розуміючи нащо йому це все. Закони, обов'язок, родовід — всі ці слова крутилися в його голові та підривали мозок. А поруч, звучав тоненький голосок, котрий скулив про соковиті уста Нарайі. 

— Нарешті це станеться! — радісно мовила Мірела та повернувшись до Кілліана обличчям, обійняла за шию та сама поцілувал