-41-

Секунди йшли, але нічого не відбувалося. Нарайя боялась поворухнутися та все ж не могла отак просто довго лежати на прохолодній землі. Та й цікавість брала гору. Адже не розуміла куди зник вовчара, який наступав на неї. Відкривши спершу одне, а потім інше око дівчина кліпнула кілька разів. Через те що вона лежала горілиць першим, що вона побачила було нічне небо всипане зорями. Вони мерехтіли різними кольорами й були більшими, ніж вона звикла. Здавалось, що протягнеш руку й торкнешся їх. Наче в підтвердження своїх слів вона так і зробила.

“Вони надто високо аби дістати” — пролунало в її думках. Тільки чомусь голосом Кіліана. Від несподіванки дівчина опустила руку та різко сіла. Через це в голові запаморочилось й вона на мить опустила повіки. А коли підняла їх то побачила перед собою величезного вовка. Він сидів за крок від неї на витягнутих передніх лапах та уважно розглядав її. Страх скував її груди й перехопив подих. Щоправда, цього разу Нарайя вже не кричала. 

Вовк сидів непорушно й потроху дівчина почала заспокоюватись. Рвучке дихання вирівнялось і прийшло усвідомлення того, що це той самий вовк, в якого перетворився Кіліан. Звісно ж, дівчина збрехала про те, що раніше не бачила вовків. Адже на відборі перевертні були в подобі вовків. Та й тут, гуляючи, вона кілька разів бачила як перекидаються вовки під час тренувань. Проте вона жодного разу не бачила Кіліана в його вовчій іпостасі.

Кіліан, зайнявши зручну для спостерігання позу, вивчав поведінку дівчини. Відчувши, що на її крик біжать охоронці він ментально передав їм відбій. Гнів потроху вщухав і з’являлася цікавість. Він хотів побачити як же відреагує Нарайя. І, головне, чи змінить свою думку про перевертнів.

Нарайя завмерши розглядала вовка. За розміром він був більшим ніж інші. Глибокі блакитні очі сяяли наче дорогоцінне каміння. А забарвлення було сумішшю кількох відтінків сірого та білого кольору. Густа шерсть так і манила до себе. Якби відкинути той факт, що він був одним з ненависних їй блохастих, то б Нарайя зараз би спробувала її на дотик. Чомусь їй здавалося, що вона має бути м'якою на дотик.

Браслет знову завібрував. Щоправда, вже не боляче. Та все ж Нарайя за звичкою потерла руку й скривила вуста.

— Покажи, — скомандував Кіліан підійшовши до неї вже в людській подобі.

Він знав про ці прикраси, але вперше бачив аби хтось відчував магію, яку вони випромінюють. Тим паче, що Нарайя людина.

—  Не чіпай! — дівчина смикнувшись забрала руку та навіть відвела її назад. Пам’ятаючи як браслет зреагував на дотик Аланіса вона бажала уникнути нових неприємних відчуттів.

— Нарайє, покажи браслет, — прокарбував Кіліан та відповісти дівчина не встигла. Адже неподалік почувся оклик Мірели. Вона шукала Кіліана.

Чи не вперше Нарайя зраділа її появі. Чого не скажеш про Кіліана. Він явно був невдоволеним. Про це свідчило його невдоволене зітхання.

— Невже вона й тебе дістала? — не втримавшись пирхнула Нарайя на що вовк лиш невдоволено блимнув очима, — Пробач, не треба було так говорити. Бо ж хто зна, можливо саме вона мати твого нащадка.

— Не дражни вовка, Нарайє, — понизив голос Кіліан. Слова дівчини неприємним відголосом повторювали його власні думки.

— А то що? — раптом осміліла дівчина, забувши що ще кілька хвилин тому кричала від страху перед ним. Її погляд наче блиснув викликом і Кіліан його прийняв.

— Візьму хоч краплю приємного перед тим як піти, — відповів і обхопивши потилицю дівчини притягнув її до себе та вп’явся в рожеві вуста.