-40-

Нарайя дивилася, як віддаляється силует Мірели і подумки проклинала її. Гнів та злість на цю пихату особу, отрутою розтікалася по її венах. Вмить захотілося схопити Мірелу за плечі та витрясти з неї всю душу, і показати, що з нею, Нарайєю, так не можна. І що вона не дозволить себе ображати, ні цій нахабі, ні будь-кому іншому. 

— Ти в порядку? — поруч несподівано з'явився Аланіс. 

Нарайя кивнула у відповідь і хотіла ще щось додати, та раптом її мітка спалахнула і вона відчула біль. Він огортав тіло, плутав думки та змушував бажати лише одного — опустити руку в крижану воду. 

— Я піду. Вибач. 

Нарайя розвернулася та віднайшовши поглядом Норін, пішла до подруги. Знаходитися поруч з Аланісом було приємно, але біль в руці ставала дедалі нестерпною. Як їй тепер дружити з ним?

Підійшовши до Норін, вона взяла подругу за руку та повела за собою. Їй хотілося розпитати, як Норін почувається і якого біса вона так всміхалася цього нахабному вовку, коли той з нею говорив. Невже і вона полюбила це місце та його мешканців?

Від цієї думки по тілу Нарайї прокотилася хвиля невдоволення. Їй навіть здалося, що її зараз знудить від цього всього та все минулося, варто було їй згадати, що кожен має право чинити, як хоче і відповідно брати відповідальність за наслідки. Можливо, то й на краще, що інші дівчата жадають народити альфі нащадка, а отже є шанс що її ця доля омине. 

— Куди ми так поспішаємо? — поцікавилася Норін. 

— Туди, де тихо і можна погомоніти. 

— А тут не можна? Нас же будуть шукати. 

Нарайя зітхнула. Норін мала рацію. Вони не можуть відходити далеко, якщо взагалі зможуть покинути сад без охорони. 

— Гаразд. Поговоримо тут, — вони стали якомога далі від всіх присутніх на обіді, — З тобою все гаразд?

Норін усміхнулася і кивнула. 

— Так, все добре. 

— Впевнена? Бо ти якось дивно реагуєш і усміхаєшся цьому… — Нарайя не знала, яким словом краще охарактеризувати Кілліана, — цьому альфі, — зрештою видала, видихаючи. 

Норін миттєво залилася рум'янцем та повернула голову туди, де танцювали Кілліан та Мірела. Точніше Кілліан вдавав, що танцював, а Мірела крутилася довкола нього, вигиналась та всім своїм видом показувала, що вона готова на все. Хоч тут і зараз. 

— Цілком. Я… я щаслива, здається. 

Нарайя відчула, як з її рота вирвався нервовий смішок. 

Щаслива? Тут? З от цими блохастими? — мало не прокричала Нарайя, та все-таки не вимовила і слова. На неї накотила якась незнана раніше втома та розпач. Невже вона і подружку втратила через цих вовків?! 

Вмить на душі стало сумно. Вона пригадала рідний дім, сестру, бабусю і те, що можливо, вона їх вже ніколи не побачить. З очей котилися сльозинки, омивали щоки, і стікаючи підборіддям, розчинялися на її сукні. 

— Нарайє, ти чого? — стурбовано запитала Норін та дівчина не відповіла. Натомість, вона витерла рукою вологу зі щік та раптово развернувшись побігла у невідомому напрямку. 

Бігла Нарайя недовго і звісно ж, втекла недалеко. Та хто б їй дозволив?! 

— Куди це ти зібралася? — крижаний мов лід тон голосу Кілліана зазвучав у свідомості. Вона сіпнулася і зупинилася. Повернулася обличчям до нього та задерши підборіддя, промовила:

— Хотілося б додому, туди, звідки мене викрали твої блохасті охоронці…  а так… — їй вистачило сили духу промовити це та сподіватися, що її життя не обірветься тут і зараз. 

— Блохасті, кажеш, — уточнив він, обводячи її поглядом з голови до ніг, — цікаво, цікаво. 

— Хто вас знає?! 

Нарайя фиркнула.

— Ніколи не бачила перевертня в його істинні подобі?

— Не було бажання, — збрехала вона, аби просто розізлити Кілліана. Їй хотілося його образити і щоб йому хоч крапельку було боляче так як і їй, — дивитися на всяких потвор. 

— Потвор? — очі Кілліана блиснули і вмить в них запалилося полум'я. Яскраве, воно вабило. Мітка на руці Нарайї теж дала про себе знати і вона стиснула вуста, аби хоч якось втамувати біль. 

— Саме так, — язик чесався продовжити перепалку, яку сама ж і розпочала, попри страх перед тим, шо може з нею зробити оскаженілий вовк. Мабуть, Нарайя просто втомилася бути тут, страждати, сумувати, боятися і чекати з моря погоди. А жити все життя бранкою та наложницею вона не хотіла. 

— Подивимося… — промовивши це Кілліан заричав і вмить перетворився на свою справжню сутність — великого вовка. 

Від переляку Нарайя зробила необережний крок назад і впала. Кілліан тим часом наступав і гарчав, вселяючи страх в юну дівчину. Чи збирався він її з'їсти? Чи розірвати на шматки? Нарайя не знала чого очікувати і просто заплющила очі, прощаючись із життям.