-39-

Додому Кіліан та Діона повертались в німій тиші. Незнайомець дав Діоні кілька тижнів аби добровільно прийти до нього. Інакше погрожував повноцінно напасти на їх клан. Після цього він зник, а Діона замкнулася в собі. Кіліан підозрював, що Діона впізнала чоловіка, але розпитувати не бажав. Принаймні сьогодні. Адже, щоб захистити своїх людей та землі йому потрібно знати все.

Щойно вони опинились на подвір’ї дівчина поспішила у свою кімнату. Кіліан помітив, що минувши його, вона витерла обличчя від сліз. І хотів піти за нею. Але Лавена, яка явно чекала на їх приїзд, окликнула його.

— Що б це не було, це може зачекати? — промовив Кіліан перш ніж Лавена встигла сказати бодай слово.

— Руни обрали наступну дівчину, — з серйозним виразом обличчя промовила Лавена. Її погляд блукав обличчям сина в пошуках бодай найменшої зацікавленості. Але, судячи з усього, його це не цікавило.

— Я б здивувався якби було по іншому, — невдоволено хмикнув Кіліан. Адже було відомо, що руни обиратимуть по дівчині кожного дня.

— І тобі не цікаво хто вона?

— Це нічого не змінить, — промовив вдивляючись у далечінь. У його погляді блукала злість і він не бажав аби мати бачила її.

— Це Мірела, Кіліане. Гадаю тобі краще знати перш ніж вона з’явиться у твоїй кімнаті.

З останніми словами жінка повернулась в будинок. А Кіліан продовжував стояти якийсь час. Мати мала слушність. Про цю кандидатку він волів знати заздалегідь. Адже попри привабливу зовнішність в ній був відштовхуючий норов. Його б воля, то він відправив її ще в той момент, коли вона посміла образити матір. Але він не міг. Руни обрали її. Тож мусив виконувати їх волю. Виконувати й сподіватись, що не вона стане матір’ю його нащадка.

Зрештою настрій Кіліана зіпсувався і він вирішив не йти до Діони. Звісно, мав би ще зайти і до батька. Обговорити поїздку. Але поки не був певен в причині такої заяви чужака, то й не було що обговорювати. Часу до вечері лишалось не так вже й багато. Тож він вирішив піти потренуватися.

Як і в попередні дні вечеря була пишною. Її, як і танці, влаштували в саду. Нарайя з похмурим обличчям спостерігала за тим, як Кіліан підійшов до Норін та про шось запитав. Вона була відносно далеко аби чути про що вони розмовляють. Але її турбувало те, як радісно засяяла подруга коли вовчара розмовляв з нею.

Не сподобалось це й Мірелі, котра ходила наче пава з високо піднятою головою. На думку Нарайї вона аж надто очевидно намагалась привернути увагу Кіліана. Спершу вона всіма правдами й неправдами вмостилась за столом так, аби бути в полі зору альфи. Коли Аланіс розповів про їх подорож до Тесси, то Мірелла навмисно коментувала ледь не кожне слово хлопця.Це був надто очевидний вияв неповаги й дівчина заледве стримувалася аби не зробити їй зауваження. Зрештою, не лише вона там була, але ж інші не встрявали в роповідь поки їх не питали.

Коли ж почались танці, то Мірела увесь час крутилась перед Кіліаном час від часу демонструючи пишні груди та стрункі ноги. В один з таких моментів погляд Нарайї зачепився за обличчя Кіліана. Те, як він скривився викликало в неї співчуття. І в цю мить Кіліан підвів очі до неї. Вловивши те, як дівчина співчутливо дивиться на неї він в німій подяці злегка схилив голову. Вгледівши це Мірела підійшла ближче до Нарайї та наче випадково штовхнула її ліктем.

— Намагаєшся перетягти на себе увагу мого альфи? — прошипіла ледь чутно. А на вустах в цей момент красувалась фальшива посмішка, — Навіть не намагайся. Він мій!

— Мірело, — окликнув Кіліан зауваживши, що та знову чіпляється до Нарайї. Не сховалось від його погляду й те, що дівчина потирає бік. Неважко було здогадатись що сталось.

— От бачиш, — переможно промовила пихачка, — Він мене кличе! Адже мене обрали руни. Тож можеш не старатись його зваблювати, — кинула наостанок і сильно гойдаючи стегнами “попливла” до Кіліана.