-32-

Коли Кіліан покинув їхню компанію дихати стало легше. Нарайя не відразу й помітила, як стишено стукотіло її серце та ледь чутним був пульс. Але ж вона не боялася його? Чи все ж?

Обдумати ситуацію їй не вдалося, адже до неї підійшов Аланіс і запропонувавши свій лікоть, поклав на нього її руку. Разом вони рушили на вихід з замку. 

Погода виявилась чудовою. Світило сонечко, зігріваючи тіло та душу, а легкий вітерець додавав свіжості та легкості. Нарайя обожнювала цей період року, не лише за тепло, а й за те, що можна було поспостерігати, як відновлюється природа після зимової сплячки. Особливо їй подобалося цвітіння дерев. В її лісі, в її поселені. Та що там, ліс завжди приваблював Нарайю. Від нього віяло загадковістю, магією та домом. Там вона завжди почувалася у безпеці. 

— Невже поява мого брата тебе так налякала? — голос Аланіса відволік її від спогадів про рідний дім. Вона відчула, як защемило в грудині від туги. Вона так хотіла побачити рідних: маму, Кору, коханого. Про останнього вона згадувала мало не щоночі, перебуваючи в замку вовків, і щиро сподівалася, що зможе уникнути участі інших дівчат та знайти шлях додому. 

— Та ні, — промовила і тут же себе поправила, — Тобто, він вселяє страх…і повагу… Так, безумовно. 

Аланіс розсміявся. Його сміх був дуже гарним та щирим. Це змусило її посміхнутися у відповідь. 

— Ти не вмієш брехати, — сказав зрештою, дивлячись їй у вічі, і Нарайя відчула сором. Аланіс їй подобався, безумно, бо видавався хорошим. І здавалося, що ця симпатія взаємна. 

— Та я не… — вона зітхнула, припнувши язика. Бо ж справді брехала, хоч і задля корисної цілі, — Просто мені незручно говорити про нього з тобою. Ти хороший і  не хочу ображати тебе своєю думкою про альфу. 

Аланіс продовжував дивитися їй у вічі, наче намагався відшукати там щось потаємне. 

— Не хвилюйся, у мене є почуття гумору, як і розуміння того, що хтось комусь може не припасти до душі. Однак… 

— Що?

— Однак, ти чи не єдина дівчина, котру я знаю, що так незлюбила Кіліана. Зазвичай, всі його обожнюють. 

Нарайя знизала плечима, бо відповісти було нічого. Не скаже ж вона, що їй огидно бути тут, практично викраденою з дому. Про обряд та можливість дати нащадка альфі вона взагалі бажала не думати, бо тоді їй ставало по-справжньому страшно. 

— Та можливо, тобі варто краще пізнати його? І тоді ти зміниш свою думку. 

Їй слабо вірилося в це. Та нехай Аланіс думає так.

— Можливо. 

Аланіс оглядівся і побачивши, що вони добряче відстають від групки, — Тео, дівчат та охорони, — і прискорив крок. Нарайя поспішила разом з ним.  Негоже було привертати до себе зайву увагу, та давати привід для нових чуток, перебуваючи наодинці з братом альфи. Хоча, стерво Мірела і так щось вигадає, вона була впевнена в цьому. Цій гарпії і причин не треба..он як вона повелася зі своєю подругою. 

— А хто така Тесса? — зрозумівши, що розмова про альфу викликає незручність та напругу між ними, вирішила запитати Нарайя. 

— Бабуся Діони, нашої бети.

Нарайя спробувала згадати Діону і як вона виглядає, та щось нічого не приходило на ум. 

— У неї є шрам на обличчі, — стишеним тоном додав Аланіс, нахилившись небезпечно близько до дівчини. Мітка на її руці спалахнула болем. І вона відскочила від Аланіса, наче вжалена. Підійняла руку та почала дмухати на неї. Бо біль пронизав усе тіло, розтікаючись розпеченою лавою по венах. На очах Нарайі виступили сльози. Відбувалася якась чортівня і їй це зовсім не подобалося, бо в інших дівчат такого чомусь не було. 

— Вибач за це… — промовив Аланіс, махаючи рукою Тео, — Тепер він буде тебе супроводжувати, — сказав і хутко зник з-перед її очей.