-25-

— Не очікував від тебе такого, — хмикнув Кілліан коли вони з Амарантою відійшли достатньо далеко від будівлі.

— Це було спонтанно, пробач, — натягнуто всміхнулася дівчина, — Не втрималася. Знаю, я тут ніхто…

— Ти моя наречена! Цього достатньо. Та й якби не мені випала черга діяти за старовинним договором, то ми вже могли б планувати весілля чи були б одружені, — голос Кіліана був напруженим і з металевими нотками. Тож Амаранта вирішила поки залишити тему з обрядом. Звісно, вона знала, що до неї особливе ставлення. Але й до господарки їй було ще далеко. І найгірше було те, що вона не знала скільки їй потрібно чекати.

— Гадаю, що за кілька днів повернусь додому, — врешті промовила дівчина. — Моя місія наразі виконана.

— Так справді буде краще, — не роздумуючи погодився Кіліан. Тим самим навіть не підозрюючи цього зародивши в думках нареченої “образу”.

Звісно ж, вона й не планувала довго тут перебувати. Батько дав чітко зрозуміти, що бути в поки чужому для неї клані можна не більше як тиждень. Він би й не дозволив цього, якби приїзд був не пов'язаний з обрядом. Але, те як легко Кіліан погодився з тим, що вона має швидко поїхати звідси зачепило дівчину. Як же вона має закохати його в себе, якщо не може бути подовгу поруч? Тут варто було подумати про це. А поки вдаватиме милу й послушну наречену…

Тим часом поки наречені прогулювались садом, в їдальні тривала вирувати буря. Мірела, забувши про те, що вони не самі продовжувала прискіпуватися до Бріни.

— Чи не говорила я, що першою маю потрапити в покої альфи? А натомість що маю? Спершу ця тихоня Норін йде з ним посеред вечора. Тепер ти збираєшся мене випередити! Ну ні, не дозволю! — повторила дівчина й простягла руку до кулона, бажаючи зірвати його з шиї Бріни.

Варто було їй це зробити, як вона відразу ж гучно скрикнула та впустила прикрасу на долівку. Вона швидко почала трясти рукою бажаючи остудити її, а з очей покотилися сльози. Позаду почувся сплеск долонь.

— Ну все, досить! — прогримів голос старійшини, який досі спостерігав за тим, що відбувається, — Бріно, дитино, — лагідно промовив він, — Забери свій кулон та йди з іншими куди й планували. Ввечері тебе проведуть до покоїв Кіліана. Тео, — звернувся він до вовка, якого явно веселила картина, — Проведи Мірелу до покоїв та поясни їй ще раз суть її перебування тут. І запам’ятай, — звернувся він до Мірели, — У рун не буває випадковостей. Їх рішення не змінити. Тому раджу змиритися з тим, що відбувається. Для твого ж блага.

Для надійності Тео вхопив Мірелу за лікоть та повів до покоїв, де перебували всі дівчата. Звісно, він волів би зайнятися зараз чимось більш корисним, ніж втихомирення людської дівчини, яка гадає, що може керувати вовками. Зараз дівчина йшла доволі тихо. Однак інтуїція підказувала молодому вовку, що ця тиша награна і ще неодноразово скоїть проблеми на їх голову. Єдине, на що він щиро сподівався та благав руни, то це аби не вона стала матір’ю нащадка альфи. Якби ж лише Тео знав, що замислила Мірела! То його думки були б скеровані на теперішнє, а не майбутнє.