-23-

  Він не збирався підслуховувати та так вже сталося, що у вовків відмінний слух і чують вони на та такій відстані, що людям і не снилося. Тому, коли Нарайя бовкнула щось про іншу дівчину — Міреллу, прислухався. 

Ця людська дівчина, чи не єдина, хто виводив Кіліана із рівноваги. А він чимало пережив за свій короткий вік та побачив. Адже бути сином альфи — не просто слова. Це титул, привілегія, і величезна відповідальність. Цей тягар гостро відчувався останнім часом та Кіліан гордо ніс це звання. 

— Вона тобі погрожувала… — почув і всередині вовк загарчав. Та як вона сміє?! Погрожувати кому-небудь в його домі — це верх невігластва. 

— Та то тільки… — відповідь Норін, дослухати він не встиг, перед очима маякнув брат. Радісний, усміхнений, він кудись йшов. І чомусь Кіліан був певен, що причина цієї радості йому не сподобається. А тому полишив Нарайю та Норін і пішов доганяти брата. 

Наздогнав він його біля фонтану, та гучно покликав. 

— Аланісе! — Аланіс відчув настрій брата ще коли той наближався і стишено зітхнув. Зараз буде  якась надто вумна промова про його поведінку і правила пристойності… А він тільки повернувся, бляха! 

— Слухаю, брате, — Аланіс усміхнувся та кивнув. Поки брат не зійшов на трон, не обов'язково схиляти перед ним голову та опускатися на коліно, але Аланіс все одно любив виказувати честь та пошану йому. У свій спосіб. 

— Перестань, — пожурив його Кіліан, — Ти такий же спадкоємець, як і я. Сам знаєш. Якби хотів, то я б зрікся престолу заради тебе. 

Кіліан говорив щиро. Він справді любив брата настільки сильно, що був готовий заради нього на все. Тільки ця ноша — бути правителем — має гіркуватий присмак, а такої долі для рідної людини він не хотів. Та  й Аланіс ніколи не тяжів до цього. 

— Знаю, знаю, — Аланіс знову усміхнувся та підійшов ближче, аби обійняти брата. Він неймовірно скучив за ці місяці відсутності. Та щойно Аланіс обійняв Кіліан, його вовк наче здурів — загарчав, та так, що Аланісу довелося відійти назад.

— Бачу настрій в тебе не дуже, братику. Так і не скажеш, що провів ніч в обіймах цнотливої красуні. 

Кіліан спохмурнів. Його вже дістало, що всі йому нагадують про цей обряд. А він ще й половини його не пройшов. 

— Не варто тобі спілкуватися з Нарайєю. Вона брудна і тепер цей її запах на тобі. 

Аланіс підійняв брови та запитально глянув на брата. Чи то й здурів? Всім відомо, що в обряді беруть участь лише цнотливі дівчата. По-іншому неможливо. 

— Вона обманула руни. Я певен. Я відчуваю, що щось з нею не так. 

— Можливо, тому що вона тобі сподобалася? Та будь обережний, Амаранта не потерпить конкуренток на твоє серце.

Амаранту вибрали йому в наречені в день його повноліття. Вона має стати його парою, його вовчицею і разом з ним правити народом вовків, їхньою величезною дружньою стаєю. Та істинною вона йому не стане. Не змогли навіть руни тут допомогти. 

— Що ти мелеш? Яка симпатія? Вона одна з людських дівчат, котра просто виконує обов'язок і все. 

Тут Кіліан навіть не кривив душею. Нарайя здавалася йому підозрілою і те, що Діона чомусь поселила її  в панських покоях лише підігрівало ці підозри. Цікаво, чому вона так зробила? Він мусить неодмінно дізнатися. 

— Просто кажу те, що бачу, — Аланіс знизав плечима та не дочекавшись реакції брата, пішов геть. Він ще мав виконати кілька справ до того, як настане час обіду.