- 19 -

Кіліан 

Ніч з Норін пройшла напрочуд добре. Навіть перевершила будь-які очікування Кіліана. Дівчина виявилася не тільки слухняною та ніжною, а доволі гнучкою та з великим бажанням вчитися чогось нового. З неї вийшла б чудова дружина, якби була б можливість обирати. 

 Покої молодого альфи Норін покинула з першими променями сонця, і він вирішив не витрачати часу дарма та обійти замок, роздати кілька наказів та можливо поснідати в компанії молодшого брата. Він саме мав повернутися з академії. Шкода, що не встиг на церемонію обряду. 

 Обійшовши замок і упевнившись, що ніхто не потребує його допомоги, Кіліан вирішив зазирнути до батька та привітатися з матір'ю. А вже тоді вирушити на пошуки брата. Зі слів охорони, Аланіс прибув у замок посеред ночі і нині гуляв десь в саду. Мабуть, нагулював апетит. 

Матір зустрічала Кіліана у своїх покоях. З усмішкою на вустах та широко розкинутими обіймами. Вона завжди хвилювалася за своїх синів, якими б хоробрими їх не виховувала. А тому не могла не поцікавитися. 

— Як все пройшло? 

— Вітаю, матінко, — Кіліан поцілував матір в щоку та дозволив себе обійняти, — Все пройшло чудово. 

— Але тебе щось турбує… 

— Ні, все добре. То просто втома дається взнаки. А де, до речі, батько? Хотів юи з ним обговорити дещо. 

Батько Кіліана хоч і був уже в поважних літах та незабаром збирався передати трон синові, не міг спокійно сидіти склавши руки. І до нині він займався всіма питаннями їхнього народу особисто. Особливо тими, що стосувалися безпеки, доброту та миру в краї.

— Чи ти його не знаєш, з самого ранку поїхав у справах. Навіть з Аланісом не встиг привітатись, так поспішав. 

Кіліана не дивувала наполегливість батька, навпаки —  він ним захоплювався. 

— Зрозуміло. Тоді, піду поснідаю і знайду брата. 

— Пам'ятай, що сьогодні до тебе прийде інша дівчина, — нагадала йому матір, коли він вже майже вийшов за двері. 

Та хіба він міг забути? Його з дитинства готували до престолу та втокмачували в голову про закони та обов'язок альфи. Іноді це здавалося йому непосильною ношею, але він ніколи не здавався. Бо він не просто вовк, він — альфа, майбутній повелитель цих земель. 

Покинувши покої матері, Кіліан направився в сад. Саме там він планував знайти брата. Не терпілося дізнатися, як там у нього справи, адже не бачилися вони добрих три місяці. 

Та щойно Кіліан запримітив брата біля фонтану, не самого, а в компанії — він оскаженів. Неначе половик налетів на парочку, котра весело реготала посеред садка. 

— Якого біса? — його рик здається було чутно на іншому кінці замку. 

— О, Кіліан… Привіт. А ми тут… — Аланіс не встиг закінчити речення бо Кіліан його перебив. 

— Що вона тут робить? І без охорони? — грізно гримнув на дівчину він. Нарайя злякалася та відступила назад. Зніяковіло глянула на Аланіса, відчуваючи, як страх та сором запалює її душу. 

—  Я лише хотіла прогулятися, — майже пошепки промовила, ховаючи погляд. Вона ж нічого поганого не зробила. Нащо так репетувати?!

— Ти сюди не розважатися прийшла. 

Гнів в грудині Кіліана набирав обертів. Він і сам не розумів, чому так розійшовся, але зупинитися вже не міг. Навіть його вовк і той не мовчав, а гарчав та шкрябав лапою. 

— Та я лишень… 

— Ти ше мені перечити вздумала? —  в очах Кіліана спалахнув вогонь, мітка на шкірі Нарайї засвербіла і руку пронизав біль. Кіліан подався вперед, нависаючи над дівчиною, готовий в будь-який момент перекинутися на звіра. 

Аланіс зреагував миттєво. Схопив брата за плече та потягнув назад, ставши між ним та Нарайєю.

— Кіліане, ти перегинаєш… — стишено промовив, аби це міг чути лише він. 

— Ти… ти… — Кіліан пихтів, та не відводив погляд від Нарайї. Вовк всередині нього гарчав та виривався на волю. 

— Невіглас! — кинула йому в обличчя Нарайя і різко обернувшись, побігла стежкою, що вела назад в замок.