-7-

— Покидьки… — прошепотіла сама до себе, намагаючись привести Норін до тями. 

Вона опустилася на коліна та опустила Норін. А тоді взялася ляскати її легенько по обличчю. Та дівчина не прокидалася. І тоді, Нарайя подумала, що може й не варто приводити до тями подружку. А якщо це їхній шанс втекти? Вовки ж пішли далі, необачно лишивши їх. Та не встигла вона додумати думку, як над ними зависочіла тінь. 

— Навіть не думай робити те, що замислила. — загарчав третій вовк, миттєво перетворюючись на людину. На молодого чоловіка. Доволі симпатичного, до того ж. Що дивувало. Адже Нарайя ніколи не бачила вовків і їхні людські іпостасі. Та й не вірила, що існує таке. — Підіймайся і йдемо. За годину ми маємо бути вже в замку. — скомандував він, вказуючи головою на шлях попереду. Нарайя підкорилася наказу, та опустивши голову пішла слідом.

Коли вони дісталися замку, втомлені та зголоднілі, вже вечоріло. І єдине про що мріяла Нарайя — це кусок хліба та тепле чисте ліжко. Звісно ж, ніхто їй цього не запропонував. І навряд чи запропонує. Вона б не здивувалася, якщо їх будуть тримати в підвалі, годувати недогризками зі столу та випускати раз на день, аби не забули, як виглядає світ.

 Як же вона хотіла повернутися додому, до батьків, сестри та коханого. За ним вони чи не найбільше сумувала. І хвилювалася. Бо Маверік напористий, гарячий. Ще не дай Боже піде її шукати й наразить себе на небезпеку. Що він може проти цих тварюк? Він же звичайна людина. Зрештою, як і вона. То нащо вона цим блохастим? Невже у них своїх жінок немає? Чи їм не вистачає різноманіття? 

Бо в те, що вовки рідняться з людьми, аби підтримувати багатовіковий мир, вона особисто не вірила. Мабуть, бабуся, як і старійшини не знають всієї правди. І жорстокі вовчиська просто намагаються таким чином тримати людей в вузді, вимагаючи від них цнотливих дівчат, як доказ дотримання законів угоди миру. Насправді ж, вони знущаються з них, а дівчат беруть, як жертв задля вдоволення власних забаганок. А то й гірше. Може вони їх їдять? Адже з розповідей бабусі не всі повертаються з-за межі. А ті, хто повернувся не пам’ятали про те, що там відбувалося.

Дурні здогадки спершу розсмішили дівчину, а потім налякали. Бо ж вона може мати рацію. Ніхто та ніколи, ані з її родини, ані зі знайомих не був у поселенні вовків. Та навіть старійшини не були. Бо надто давно був укладений дурнуватий договір, а люди не живуть стільки, скільки й вовки. Та й відбір останній раз був років з п'ятдесят тому. 

— Ти чого знову завмерла? — один з вовків охоронців опинився поруч. — Шуруй давай, — скомандував в мить перетворюючись на людину. І вказав рукою на ворота перед самісіньким носом. — І без фокусів. — додав та постукав. Звук ударів по металу рознісся довкола. Ось вони й у пастці!

Коли ворота відкрилися, їх впустили в поселення. Першою ввійшла Нарайя та невіглас охоронець, а за ними той, що ніс на руках Норін, а вже потім — Бріна  й Мірела з Інарою, котрі мало не пищали від захвату та третій вовкулака. 

Ворота з гуркотом закрилися за їхніми спинами можливо назавжди відрізаючи Нарайю від світу людей. Смуток огорнув душу. На очах знову виступили сльози, та вона заборонила собі плакати. Занадто багато честі цим блохастим. Та й вона сльозами горю не зарадить. Мусить бути сильною. І сміливою.