-1-

Завжди гомінкий ліс був на диво тихим та спокійним. Ні співу птахів, ні тихих кроків дрібних тварин. Навіть звук власних кроків поглинався невагомістю. Замість сонячного проміння де-не-де проблискувало холодне сяйво місяця. Та й те починало ховатись за легким, наче павутиння, туманом. 

Спершу здавалося, що то дим від вогнища. Але ні. Дим не з’являється нізвідки. Не підіймається зненацька біля самих ніг. Не огортає наче кокон й не зникає так само в нікуди. Та й в диму, як і в лісу, є власний аромат. Неповторний та добре впізнаваний. А зараз їх не було. Наче й не існувало ніколи. 

Приємне тепло, яке притаманне цьому лісу раптом змінилось на морозну прохолоду, викликаючи, так звані сирітки по всьому тілу. Інстинкт кричав про небезпеку та волав тікати. Але щось наче притягувало до себе. Паралізувало. Підкоряло. Манило. Це була невідома досі сила та магія.

А потім щось наче змінилося. І вона відчула дивні вібрації поряд. 

Оглянувшись, їй здалося, що в суцільній темряві бачила те, що неможливо бачити — чиїсь обриси. Було важко зрозуміти що, або хто перед нею. Зробила невагомий крок вперед, аби роздивитись, та все зникло. Розмилось, наче малюнок на воді. 

А тоді, в далечині, почулося виття. Від нього холод, що досі огортав лише тіло, пробрався під шкіру. Проник в кожну клітину тіла та впивався кігтями в душу. Воно не було схоже ні на що та водночас нагадувало щось дуже знайоме. Рідне. І поки мозок напружено шукав відповідь на те, кому належить голос, серце робило кульбіт за кульбітом. Адреналін розносив полум’яну кров по венах з блискавичною швидкістю. Внутрішнє полум’я ставало дедалі нестерпним. Воно боролось із холодом навколо тіла так сильно, що тіло почало похитуватись зі сторони в сторону…

— Проснись! Ну давай же, прокидайся! Нарайє!

Голос сестри нарешті привів дівчину до тями. Схилившись Кора щосили термосила Нарайю в пів голосу достукуючись до її підсвідомості.

— Все-все, я проснулась. Проснулась, — важко видихнула дівчина.

Кора відразу ж відпустила руки сестри та трохи відсунувшись сіла на підлогу, обхопивши руками коліна. Її старанно заплетена коса була трохи розтріпана, а звична “шторка” волосся, якою вона закривала половину обличчя, була відкинута. У світло блакитних очах читався страх.

Нарайя протягнула руку та торкнулась тієї частини обличчя, яку Кора ненавиділа. Після смерті матері дозволяла таке зробити лише сестрі. Хоча Ілая, мати Нарайї, робила все, аби замінити їй рідну матір.

— Мама також стогнала уві сні, коли хворіла, — зітхнула дівчина.

Нарайя всміхнулась, бажаючи зняти напругу з обличчя дівчинки.

— Але я не хвора, Коро…

Кора закусивши губу ледь примружила очі та пильно оглянула сестру. Іноді Нарайї здавалося, що на свої п’ятнадцять років вона має надто пронизливий погляд.

— А на лобі тоді що?

— Це…, — дівчина торкнулась власного обличчя, — це всього лиш піт. Схоже, так на мене подіяв сон.

— Хіба таке буває?

— Коли поганий сон, то — так.

— Розкажеш?

Дівчинка нахилила голову на бік й шторка з волосся прикрила шрам, який тягнувся вздовж щоки.

— Та немає що розповідати. Хіба мої здогадки. Думаю, це після учорашніх бабусиних “казочок”.

— Ти справді бачила їх? Які вони? — засліплена цікавістю, Кора мало не підстрибнула на місці. 

— Коро, люба, я звісно підкоряюся тим правилам та звичаям, що існують вже багато десятиліть. Та думаю, що розповіді Ісідори не більше, ніж розповідь.

— Але ж вона наполягала, що це правда. І ЦЕ може статися.

— Коро, мила, подумай, що якби це мало статись, то вже б сталося. Рік практично завершився. І, попри передбачення, нічого не сталося. Всього місяць і мені виповниться двадцять один рік. Ми з Маверіком одружимось і ти більше не турбуватимешся через те, що моє покоління вважалось пророчим.

— Вічно ти недооцінюєш слова бабусі! — насупилася мала.

Нарайя хотіла щось ще заперечити та її перервав невеликий плескатий камінчик, що впав прямо перед її ліжком, зачепивши плетиво з дзвіночками. Тихе звучання дзвіночків мелодійно пронеслося кімнатою. Здавалося, що цей звук донісся через необачний рух. Та насправді це був їхній з Маверіком сигнал.

— А ось і він, — хихикнула Нарайя повертаючи голову до відкритого вікна. Хоч там і нікого не було видно та вона знала, що коханий ховається в сутінках, — Я швидко. Ти ж прикриєш?

— Як завжди, — зітхнула Кора повертаючись у своє ліжко та вкрившись легким покривалом спостерігала за тим, як вправно Нарайя прилаштовує покривало, аби не так була помітна її відсутність. А потім накидає легку сукню та зникає за вікном. 

В глибині душі дівчинка навіть бажала, аби переказ справдився і тоді сестра не сумнівалась би в словах бабусі. А ще, тоді б вона мала слушність і не даремно вірила.

***

Любі котусики, вітаю вас на сторінках моєї першої книги в жанрі фентезі. Це для мене надзвичайно хвилюючий момент, тому потребую вашої підтримки. Буду рада вашим коментарям, вподобайкам та підпискам. Ось - мій канал - https://t.me/sirenanajt