Хаос у дворі

Артур впав на коліна, його тіло тремтіло, а в голові гудів хаос. Він не чув криків жінки, що стрімголов кинулася геть, лише відлуння її звинувачень, що розривали його на частини. Сльози котилися по його щоках, вперше за довгі роки пробиваючи крижану маску величі. Він був не королем, не непереможним воїном, а зляканою дитиною, яка щойно дізналася найстрашнішу правду про себе.
Крики жінки: "Де цілитель? Королю погано!" луною розлетілися по тихому замковому дворику, зриваючи з вежі сонних голубів. Вартові, що стояли біля входу до внутрішніх покоїв, спочатку розгубилися. Їхні обличчя виражали суміш подиву та недовіри. Ця незнайомка, щойно вона кинула виклик самому королю, а тепер кричить про його біду?
"Стій, жіночко!" — гаркнув один з них, але вона вже зникла за поворотом, її кроки віддалялися в бік головного крила палацу.
Тим часом, Артур, який все ще стояв навколішки, намагався схопитися за повітря. Його руки безсило борсалися, а обличчя стало попелясто-сірим. Він хитався, як зрубане дерево, і ось-ось мав впасти.
"Король!" — вигукнув другий вартовий, усвідомивши серйозність ситуації. Вони кинулися до нього, їхні важкі обладунки дзвеніли від поспіху.
Паніка та пересуди
Крики жінки вже досягли внутрішніх приміщень. Придворні, що снідали у Великій Залі або обговорювали останні плітки, здригнулися. Першою вибігла стара служниця, що прибирала коридор, її обличчя спотворилося від жаху. За нею потягнулися інші: кухарі з брудними фартухами, молоді пажі, що розносили листи, і, звісно ж, радники.
Головний радник, лорд Елвуд, сивий, згорблений чоловік, що пережив трьох королів, вибіг із свого кабінету, його зазвичай спокійне обличчя було спотворене панікою. "Що сталося? Хто кричить? Де король?" — його голос тремтів.
Він побачив жінку, що щойно зникла за поворотом, її волосся майоріло за спиною, і впізнав її силует. Його очі розширилися. "Неможливо... вона повернулася?!" — прошепотів він, і в його очах промайнула суміш жаху і давнього, похованого страху. Цей шепіт, майже нечутний, був адресований самому собі, але свідчив про те, що вона не була чужою для королівського двору.
Вартові вже підняли Артура, його тіло було безвільним, а дихання – уривчастим. Його везли на руках до покоїв, а придворні збиралися в натовп, їхні обличчя виражали суміш цікавості, страху та злорадства. Шепіт, що колись оповивав замок страхом перед королем, тепер перетворився на приглушене гудіння чуток:
"Хто ця жінка?"
"Королю погано? Невже прокляття?"
"Він помер?" — прошепотів хтось, і цей шепіт швидко рознісся.
Лорд Елвуд кинувся до них, відштовхуючи юрбу. Його погляд був прикутий до обличчя Артура – блідого, вкритого слізьми, що було зовсім не схоже на звичну маску холодної величі. Він побачив не просто хворобу, а глибокий, емоційний біль, який він ніколи не очікував побачити на обличчі цього юного, непереможного короля.