Звинувачення

Слова жінки пролунали в повітрі, сповнені болю і відкриваючи глибоку, приховану правду про його матір. Артур стояв, поглинений цим новим, приголомшливим розумінням свого минулого. Його обличчя було блідим, а владні риси, що раніше здавалися такими непохитними, тепер були спотворені розгубленістю.
"Вона шукала розраду... Знайшла це зі мною", — повторив Артур майже пошепки, намагаючись осягнути масштаби почутого. "Вона була світлом у моєму житті... Ми кохали одна одну". Кожне її слово, немов гострий ніж, розривало тканину його дитячих спогадів, відкриваючи кровоточиві рани. Він бачив свою матір у новому світлі — не як відсторонену королеву, а як жінку, що прагнула любові, ув'язнену в клітці обов'язку.
Жінка, яку він щойно переміг у бою, але яка тепер здавалася непереможною у своїй правді, зробила крок ближче. Її погляд, що досі був сповнений гіркої ностальгії, раптом змінився. У ньому з'явилася темна тінь, що спотворила її обличчя. Голос, що тільки-но згадував про кохання, став твердим, як камінь, і наповнився нестерпним болем і докором.
"Але ти...", — вона зробила паузу, кожне слово вимовляючи з нелюдським зусиллям, немов вони обпікали їй горло, — "Ти її вбив".
Останнє слово пролунало, як удар грому. Воно розбило тишу дворика, відлунюючи від кам'яних стін. Для Артура це було не просто звинувачення, це було пряме попадання в найглибший і найстрашніший секрет його життя. Секрет, який він старанно ховав не тільки від світу, але й від себе самого, замуровуючи його під товщею королівської влади та непохитної волі.
Він відсахнувся, немов від удару, його обличчя стало попелястим. Дихання перехопило. Холодний піт виступив на його лобі. "Ні... Я... Я не..." — прошепотів він, його голос перетворився на хрип. У його очах заблищали сльози, сльози, яких він не знав з того фатального дня. Він бачив це звинувачення у її погляді, і воно було таким же гострим і безжальним, як її меч.
Цей момент став кульмінацією правди, яку Артур так ретельно приховував.