Відлуння Минулого

Меч жінки все ще лежав біля горла Артура, його вістря холодно торкалося шкіри. Він стояв, застиглий, відчуваючи не тільки фізичну поразку, але й щось значно глибше – руйнування його непохитного світу. Його груди здималися від обурення, а в очах горів майже дитячий гнів, що суперечив його королівській величі.
"Ти... ти смієш так говорити зі мною?!" – вигукнув він, його голос ламався, відбиваючи шаленство. "Я Король! Я не грязь під ногами!"
Останні слова, вимовлені з таким відчаєм і люттю, немов щось перевернули в жінці. Її очі, що досі горіли викликом, раптом розширилися від несподіваного шоку. Вона повільно опустила меч, її обличчя стало блідим. Вона дивилася на Артура немов на привида, на її щоках з'явилися сльози.
"Грязь під ногами..." – прошепотіла вона, її голос був ледь чутним, сповненим болю. "Так... Так твій батько... Він так часто казав, коли був розлючений... "Я не дозволю цій королівській крові стати брудом під ногами!" Він кричав це, коли ти був ще зовсім маленький, і його роздратування... Його роздратування часто було націлене на твою матір, хоча ти, можливо, не пам'ятаєш..."
Артур застиг. Ці слова... вони пробудили в ньому щось глибоко поховане. Спогади, які він думав, що назавжди стерлися. Розмиті образи батька, його гучний голос, який він завжди асоціював лише з владою і страхом. Але тепер... тепер цей голос набув нового відтінку. Відтінку гніву, спрямованого на матір. І ця фраза – "грязь під ногами" – вона відлунювала в ньому, немов щось рідне, хоч і жахливе.
Він дивився на жінку, що плакала, її обличчя було спотворене горем. В її очах він бачив не тільки сльози, але й відображення своєї матері – її біль, її втому, яку він ніколи не розумів у свої дитячі роки.
"Хто ти?" – тихо спитав Артур, вже не з гнівом, а з дивним, новим почуттям, що прокидалося в його грудях – цікавістю, змішаною з розгубленістю. "Як ти... як ти знаєш мого батька?"