Зустріч з Відлунням

Роки спливали, і юний Артур, хоч і все ще молодий, вже давно не був дитиною. Його правління було непохитним, а його меч, що став продовженням його волі, не знав поразок. Королівство тремтіло перед ним, і навіть найсміливіші лицарі не наважувалися підняти на нього руку. Він був неперевершеним воїном, чия майстерність викликала подив, а його погляд, що бачив наскрізь, розкривав будь-які підступи.
Одного сонячного ранку, коли Артур, тепер вже юнак з холодною величчю в очах, тренувався на самоті у віддаленому дворику замку, його раптом перервав різкий голос. "Що це за безглузде махання мечем?!" – пролунало з-за кам'яної арки.
Артур зупинився, його меч завмер у повітрі. Він повільно обернувся, очікувавши побачити переляканого слугу або нахабного придворного. Але замість цього перед ним стояла жінка. Її обличчя, хоч і позначене роками, було вражаюче схоже на... Його мати. Та ж постава, ті ж високі вилиці, хоча в її очах горів зовсім інший вогонь. Вона була одягнена в просту, але якісну дорожню мантію, а на її поясі висів довгий меч. Їй було, мабуть, близько сорока – вік, в якому була б його мати, якби...
"Ти думаєш, це бій?!" – вона крикнула знову, роблячи крок уперед. Її голос луною відбився від стін, і в ньому не було ані краплі страху перед королем. Навпаки, було роздратування, майже зневага. "Твої рухи – це дитячі ігри. Ти махаєш з такою люттю, що аж не розумієш, як меч має слухатися тебе!"
Здавалося, світ завмер. Ніхто ніколи не смів так говорити з Артуром. Він відчував дивне, незнайоме йому почуття – суміш здивування і гніву, що почав підніматися з глибини його душі.
"Хто ти така, щоб так говорити зі мною?" – його голос був низьким і небезпечним.
Жінка, натомість, лише посміхнулася – гіркою, майже сумною посмішкою. "Я та, хто бачила справжні битви, хлопче. І я бачу, що тобі ще багато чому треба навчитися". З цими словами вона блискавично вихопила свій меч. Він виявився несподівано легким у її руці, а її постава – впевненою і рішучою.
Артур, відчуваючи образу, кинувся в атаку. Його удар був швидким і точним, як завжди. Але жінка була ще швидшою. Її меч легко відбив його атаку, і замість звичного опору, Артур відчув, як його меч немов ковзнув убік. Він намагався контратакувати, але вона вже була поруч, її лезо рухалося з дивовижною швидкістю і точністю. Вона не намагалася його поранити; кожен її рух був спрямований на те, щоб вивести його з рівноваги, відкрити його захист.
Її удари були легкими, але кожен з них був доречним, і Артур раптом відчув, як втрачає контроль. Він звик до того, що його супротивники панікують, що їхні рухи стають передбачуваними. Але ця жінка не панікувала. Вона танцювала навколо нього, її меч співав, і Артур, який досі вважав себе неперевершеним, раптом зрозумів, що він не бачить її рухів.
Він відступив, намагаючись відновити рівновагу, але вона була вже там. Її меч легким, майже ніжним дотиком вибив його зброю з руки. З дзвінким стуком королівський меч Артура впав на кам'яну підлогу. Він стояв беззбройний, дивлячись на жінку, яка тепер тримала свій меч біля його горла. Її обличчя було спокійним, але в її очах горів вогонь, що спалював його гнів і змушував його серце битися швидше, ніж будь-коли раніше.
"Ти ще не король, хлопче", – прошепотіла вона, її голос був несподівано тихим, але кожне слово пронизало його наскрізь. "Ти лише дитя, що тримає меч, якого ще не розуміє".