Тінь Меча

Артур, вже не просто принц, а Король, зростав, і його фізична сила наздоганяла силу його незбагненного розуму. Він не бавився з іграшками, як інші діти. Його іграшками були справжні мечі. З самого ранку до пізньої ночі він проводив години на тренувальних майданчиках, де його єдиним учителем був старий майстер зброї, сер Калеб, який, хоч і тремтів перед поглядом хлопчика, не міг відмовити у навчанні.
Калеб був вражений. Рухи Артура були точними, швидкими, смертоносними, незважаючи на його юний вік. Король вбирав знання, як губка, його маленьке тіло рухалося з грацією, що суперечила його розміру. Іноді, коли Калеб надто повільно виправляв його стійку або занадто мляво парирував удар, гнів спалахував в очах Артура.
Одного такого дня, коли Калеб втомився і його реакція сповільнилася, Артур, відпрацьовуючи складний маневр, щось на кшталт викруту та удару, не розрахував сили. Його удар був настільки потужним, що Калеб, не встигнувши поставити блок, відлетів убік, вдарившись головою об кам'яну стіну. Він не ворушився. Двоє вартових, що стояли поблизу, кинулися до майстра, один з них уже діставав свій меч.
"Назад!" — пролунав голос Артура, напрочуд глибокий для його віку. Але вартові, охоплені панікою, не послухалися. Вони побачили лише дитину, що вбила їхнього шанованого товариша, і в їхніх очах спалахнула помста. Один з них замахнувся мечем. Артур, без тіні вагання, зустрів удар. Його рухи були блискавичними. Він ухилився, обійшов охоронця і блискавично встромив свій менший, тренувальний меч у його бік. Вартовий впав. Другий застиг від жаху. Але Артур не зупинився. З холодним спокоєм, що вже став його візитною карткою, він зробив крок до другого вартового і безжально вбив його тим самим тренувальним мечем.
Тиша запанувала в тренувальному залі, перервана лише дзвінким стуком меча Артура об кам'яну підлогу. Він стояв посеред трьох тіл, його груди ледь здималися. Важка королівська мантія, що звисала з його маленьких плечей, здавалася ще важчою.