Свідомість Короля

Шепіт швидко рознісся королівством: "Король помер від недуги". Ніхто не наважувався говорити вголос про кров на підлозі тронного залу, про бліде, але спокійне обличчя юного Артура. Занадто багато страху витало в повітрі, занадто велика була таємниця, що огортала нового правителя. Радники, старі й сиві, що бачили не одне покоління королів, пошепки обговорювали: "Диявольське дитя", "прокляття", "знак біди". Але жоден не наважувався кинути виклик погляду шестирічного короля.
Артур сидів на троні, його ноги ледь торкалися підлоги. Він слухав доповіді, вникав у суперечки, іноді кидаючи різке, але дивно доречне зауваження, що змушувало досвідчених лордів здригатися. Його очі, глибокі та спокійні, здавалося, бачили крізь людей, розкриваючи їхні приховані мотиви. Королівство, збентежене і нажахане, підкорялося йому. Були ті, хто намагався скористатися його юним віком, хто бачив у ньому лише маріонетку. Але кожен, хто намагався маніпулювати ним, незабаром виявлявся на ешафоті або зникав безслідно. І тоді по королівству прокочувався новий шепіт: "Король бачить усе".
Ніхто не розумів, як це можливо. Він не мав учителів, але знав про закони, про стратегію, про економіку. Він не мав досвіду, але приймав рішення, що рятували королівство від голоду, від набігів розбійників, від внутрішніх чвар. Його правління було жорстоким, але справедливим. Королівство розквітало, але його серце залишалося льодяним.