Розділ 1

Нік

Ось! На якусь частку секунди Нік відчув магічний віддих закляття, який указував на те, що супротивник уже давно тримає його на мушці. Але Воїн не здасться так легко. Слово честі. Нік блискавично змахнув мечем, накреслив лінію, паралельну бруківці, і перед ним одразу постала світ­ло­ва стіна. Це було, звісно, лише тимчасове укриття, проте його вистачило, щоб відбити магічну атаку — полум’яний вибух. Водночас Нік проказав закляття, яке створило навколо повітряний кокон, що стримував жар довкола, аж поки вогонь не згас повністю. Потім Нік злетів у небо, щоб відшукати свого супротивника, і мало не обпікся. Однак це мало його турбувало.

— Ніку! — почув він вигук Майї, своєї напарниці. Її голос був гнівний, проте Воїн не мав права сердитися у відповідь, адже зараз діяв, не порадившись із нею.

Так було треба.

Коли він припиняв полювання, нервова напруга зникала і з’являлося відчуття, ніби він падає у прірву. Зазвичай Нік не був схильний до непоміркованих учинків, але останні декілька днів він не мав іншого способу, щоб випалити свій біль. Щоб забути Ліз…

Гарненька нова сусідка увірвалася до його життя наче нізвідки, вкрала його серце та зробила його як ніколи щасливим. А насамкінець він дізнався, що вона — засуджена правопорушниця. У глибині душі Нік знав, що сумнівається в правдивості чуток про неї. Хіба могла Ліз, знана серед Воїнів як Нореана, бути зрадницею, як вважали усі? У всьому цьому щось видавалося помилковим. Але Нік ігнорував свій внутрішній голос і переконував себе, що його відчуття розчарування та болю виникли через зраду Ліз. Він намагався приховати від себе той факт, що насправді відчував дещо інше. І це інше він не мав сил перебороти.

Бо ж він досі кохав Ліз, і розлука з нею з’їдала його зсередини. Йому було байдуже, говорила вона брехню чи правду, обманювала свідомо чи через незнання. Ліз зникла, і він гадки не мав, як її відшукати. Він хотів тільки одного: аби голова звільнилася від невідступних думок і все зосталося в минулому — бодай на декілька хвилин. І найкращим способом досягнути цього було усім єством поринути в роботу.

Він уже розгледів постать, що плавно рухалася, намагаючись злитися з тінями нічних будинків, загубитися серед них, аби уникнути Воїнів, що йшли за нею назирці. Але Нік не міг цього допустити. Він утомився від Тем­них. Лише вони були винні в тому, що його життя повністю вийшло з-під контролю.

Нік мало не загарчав, але вчасно стримався, міцніше стиснув руків’я меча й дозволив чарам розвіятися, аби повільно спуститися на дах над Темним.

Поспіхом глипнув униз на чоловіка, який саме прислухався, чи є за ним погоня. Цей Темний, як і більшість йому подібних, був високим, неймовірно худим і відзначався грацією, не притаманною звичайній людині. Але краса Темних була оманливою, вони ненавиділи людей і хотіли тільки одного: побачити їх усіх мертвими. Завадити цьому могли лише такі Воїни, як Нік, — люди, що майстерно володіли магією. І зараз Нік саме збирався застосувати свої знання і вміння.

Він беззвучно зіскочив із краю даху, здійнявши меч для нищівного удару, й зарядив клинок шоковими чарами, щоб Темний, який умів швидко заживляти рани, таки загинув. Однак Ніка щось виказало, і його супротивник останньої миті підняв голову. А за мить нажахано відскочив убік і уник­нув Нікового удару, практично не зазнавши шкоди. О так, ці істоти були неймовірно спритні.

Нік рішуче кинувся навздогін, знову здійняв меч, але поспіхом мусив відмовитися від задуму і перейти до оборони, бо відчув позаду магічний вибух. Швидко згрупувавшись, він відступив і озирнувся через плече. У кінці вулиці вигулькнули ще троє Темних, які, вочевидь, поспішали на допомогу товаришеві.

Якщо бути відвертим, то на цьому Нікові варто було би зупинитися. Самотужки здолати чотирьох Темних він не міг за жодних обставин. Але злість, що невпинно зростала всередині нього, відколи Ліз покинула його декілька днів тому, примусила Воїна завмерти на якусь мить, доки розум не взяв гору.

Але й ця доля секунди тривала задовго.

Його оточили зусібіч і рушили в наступ. Тепер Воїн знав, що не вийде з цієї сутички неушкодженим. Нік вилаявся і здійняв меча, щоб відбити бодай найпотужнішу атаку й бути готовим до наступних. Він розумів, чому так сталося: йому варто було зачекати на Майю і діяти разом із нею. Натомість він піддався емоціям.

Нік заплющив очі, востаннє подумав про Ліз, про її шовковисте чорне волосся й медово-карі очі. Саме тоді й ударили чари, і Нік відчув… нічого. Так, він не відчув ані болю, ані жару, просто нічого.

Здивувавшись, розплющив очі, роззирнувся і побачив довкола себе щит. Купол із м’якого мерехтливого світла був настільки потужним, що його не могли пробити жодні ворожі чари. Нік одразу здогадався, що це не Майїна допомога, бо його напарниця, як і він, була лише Войовницею. Воїни могли хіба що ледь-ледь утримувати щити.

Під захистом щита до Ніка поспішали дві постаті. Це бу­ли представники еліти, одягнені у пурпурові мантії, — Кріс­тіан і Лілерна. Їх Нік доволі часто бачив тут, на півдні міста.

Лілерна наблизилася, рухаючись з такою люттю, що Нік не здивувався б, якби вона наразі закричала на нього. Натомість відома жінка-Джерело зашипіла:

— Як це розуміти, Ніку? Тобі що, жити набридло? Не мож­на просто так віддалятися від групи й самотужки протистояти аж чотирьом ворогам.

— Досі ворог був лише один, — холодно відказав Нік.

— Від цього ситуація не змінюється, — зауважив Кріс­ті­ан і опустився навколішки, притиснувши одну руку до землі. Плащі, які носили представники еліти, були з відлогами, тож приховували обличчя, проте Нік знав, що наразі могутній Воїн проказував магічні слова закляття. Він уже задіяв потужні земляні чари, що потребували стільки енергії, скільки Нік не мав, навіть добре відпочивши. Це чітко вказувало на те, наскільки більше ця пара може протиставити чотирьом Темним, що намагалися здолати щит Лілерни.